Зоряний пил - Ніл Гейман

— Агов! — гукнув він ще раз і замовк, бо відповідати було нікому.

Він кинув сіно на землю, вдарив по ньому ногою.

Трістран відчував, що зірка зараз перебуває на південний схід од нього, і рухається швидше, ніж він здатен іти. У небі яскраво світив місяць. Хлопець пішов у тому ж напрямку, почуваючись обманутим. Його переповнювали почуття провини, сорому і жалю. Не варто було віддавати їй ланцюг! Треба було прив’язати її до дерева. Або повести зірку з собою у село. Усі ці думки крутилися в Трістрановій голові, а у відповідь внутрішній голос переконував, що рано чи пізно він однак відв’язав би зірку, і вона однаково б утекла.

Міркуючи, чи пощастить ще хоч раз побачити зірку, і спотикаючись об коріння, він йшов все далі у ліс. Місячне світло поволі зникало за щільною завісою листя. Якийсь час Трістран ішов наосліп, у цілковитій темряві, аж нарешті приліг під дерево, підклавши під голову сумку. Він ще трохи пожалів себе, а тоді заснув.

На гірській дорозі, що йшла південним схилом гори Живіт, королева відьом натягнула поводи колісниці і зупинила цапів, принюхуючись до холодного повітря.

У холодному небі виблискували міріади зірок.

Червоні-пречервоні вуста відьми засяяли посмішкою — настільки щирою і щасливою, що в непідготованого глядача могла б кров у жилах застигнути.

— Оце так! — промовила вона. — Зірка сама йде до мене в руки.

Навколо урочисто загудів гірський вітер, мовби відповідаючи на її слова.

Уранці Праймус сидів біля згаслого багаття, увесь здригаючись від холоду під широкою чорною рясою. Один з вороних жеребців заіржав крізь сон і знову заспокоївся. Праймусові було холодно в обличчя — він шкодував за своєю густою бородою. Узявши палицю, він витяг з багаття глиняну грудку, і поплювавши на долоні, розбив глину навпіл. Зсередини приємно запахло м’ясом їжака, котрий повільно пікся у вугіллі, поки Праймус спав.

Лорд акуратно з’їв свій сніданок, обсмоктуючи тонкі кісточки їжака і випльовуючи залишки у багаття. Потім заїв м’ясо шматком твердого сиру і запив кислуватим білим вином.

Попоївши, він витер руки об рясу і поворожив на рунах — невеличких гранітних квадратиках — щоб дізнатися, де шукати топаз влади над гірськими містами і величезними маєтками Штормгольда. Руни випали, Праймус здивовано роздивився їх, підняв, потрусив у своїх довгих долонях і висипав ще раз. Він плюнув у багаття, і почулося тихе шкварчання. Лорд зібрав руни і зсипав у мішечок на поясі.

— Він віддаляється від мене, все далі і швидше, — промовив Праймус сам до себе.

Лорд помочився на вуглини. Тут, у глушині, могли водитися розбійники, хобгобліни і навіть страшніші істоти, тож лордові дуже не хотілося дати їм знати про свою присутність. Він запріг коней і сів на місце кучера. Карета повезла його через ліс до гірського хребта, що височів на заході.

Дівчина міцно трималася за шию єдинорога, що скакав через темний ліс.

Дерева не пропускали місячних променів, але єдиноріг випромінював бліде світло, немов місяць, а сама вершниця світилася ще яскравіше, мовби залишаючи за собою шлейф вогників. Здавалося, її світло то яскравішало, то згасало — вона мерехтіла, як маленька зірочка.

Розділ шостий

Що сказало дерево

Трістранові Торну снився сон.

Снилося, що він заліз на яблуню і зазирає крізь вікно до спальні Вікторії Форестер, а та роздягається. Але щойно вона зняла плаття, під яким виявилася довга широка сорочка, Трістран відчув, що гілка під його ногами прогинається, тріщить, і ось він уже летить, перевертаючись у місячному світлі.

Але летів він чомусь не вниз, а до Місяця.

І Місяць говорив із ним.

— Будь ласка, — шепотів Місяць голосом, трохи схожим на голос його матері, — прошу тебе, захисти її. Захисти моє дитя. Їй загрожує лихо. З мого боку докладено всіх зусиль.

Місяць, напевно, сказав би більше — але раптом перетворився на своє відображення у воді й затремтів. Трістран відчув, що по щоці його повзе павук, а м’язи шиї затерпли. Він підняв руку, щоб струсити павука, і в очі вдарило вранішнє сонце, а весь світ навколо засяяв золотом і зеленню.

— Ти бачив сон, — сказав молодий жіночий голос звідкись зверху. Голос був приємний, хоч і з дивним акцентом. Трістран чув, як у кроні мідно-червоного бука шелестить листя.

— Так, — відповів він невідомій істоті на дереві. — Я бачив сон.

— Мені теж сьогодні снився сон, — продовжив голос. — Уві сні я дивилася вгору, бачила весь ліс, і через ліс їхало щось величезне. Воно дедалі наближалося, і я зрозуміла, що це таке. — Тут голос несподівано замовк.

— І що ж то було? — запитав Трістран.

— Усе, — відповіла дівчина. — Це був Пан. Коли я була зовсім молодою, хтось — може, якась балакуча білка, може, сорока або навіть рибка — хтось розповів мені, що наш ліс належить Панові. Ну, не в звичному сенсі належить. Він би не став його комусь продавати, огороджувати парканом…

— Або рубати дерева, — запопадливо підказав Трістран.

Знову запанувала тиша. Хлопець подумав, що дівчина кудись пішла.

— Агов! — гукнув він. — Ви тут?

Зверху знову почувся шерех листя.

— Не говори такого, — сказав жіночий голос.

— Перепрошую, — відгукнувся Трістран, не зовсім розуміючи, за що перепрошує. — Ви казали, цей ліс належить Панові…

— Звісно ж, належить, — промовив голос. — Не так вже й важко чимось володіти — або навіть усім відразу. Треба просто усвідомити, що це твоє, і відпустити. Ось у такий спосіб наш ліс належить Панові. Уві сні він явився мені. Ти теж там був, вів на ланцюжку сумну дівчину. Неймовірно, надзвичайно сумну. Пан наказав, щоб я тобі допомогла.

— Мені?

— І від цього мені стало так тепло, так приємно залоскотало зсередини, що я затрепетала від кінчиків листя до самого коріння. Я прокинулася і побачила, що ти спиш, прихилившись до мого стовбура, і хропеш, наче порося.

Трістран почухав носа. Він перестав шукати поглядом дівчину, і тепер вже звертався до самого бука.

— Отже, ви — дерево? — запитав він, міркуючи вголос.

— Я не завжди була деревом, — відгукнувся голос з-поміж шарудіння листя. — Мене перетворив на бук чарівник.

— А чим ви були раніше?

— Як думаєш, я йому подобаюся?

— Кому?

— Панові. Якби ти був Повелителем Лісу, хіба ти давав би комусь доручення, хіба просив би допомоги й підтримки в того, хто тобі не подобається?

— Ну… — почав було Трістран, але не