Зоряний пил - Ніл Гейман

Хлопець сподівався, що єдиноріг кивне головою або ударить об землю копитом, як дресирований кінь, якого він бачив колись у дитинстві. Але тварина просто стояла і дивилися.

— Ти погодишся трохи понести юну леді? Будь ласка!

Єдиноріг знову нічого не сказав, не кивнув і не стукнув копитом, але підійшов до зірки і став на коліна біля її ніг.

Трістран допоміг дівчині піднятися єдинорогові на спину. Вона обома руками вхопилася за густу гриву й сіла боком, виставивши зламану ногу. Так вони проїхали кілька годин.

Трістран ішов поряд з єдинорогом, зачепивши свою сумку за милицю супутниці і перекинувши через плече. Хоч зірка їхала верхи, це не робило мандрівку легшою. Раніше хлопцеві доводилося йти поволі, підлаштовуючись під її шкутильгання; тепер, навпаки, треба було поспішати, щоб не відстати від єдинорога — відстань між ними не повинна була перевищити довжину ланцюга, бо інакше зірка могла впасти на землю. З Трістранового живота долинало бурчання. Хлопець тільки тепер розумів, наскільки сильно зголоднів; він ніби перетворився на суцільний голод, оточений тонкою оболонкою плоті, що мчить вперед із шаленою швидкістю…

Спіткнувшись, він зрозумів, що ось-ось впаде.

— Будь ласка, зупинись, — задихаючись, гукнув він.

Єдиноріг сповільнив крок і зупинився. Зірка подивилася на Трістрана, закотила очі й похитала головою.

— Тобі, мабуть, також варто вилізти на спину, — сказала вона. — Якщо єдиноріг тебе пустить, звісно. Бо ще знепритомнієш, впадеш і мене на землю потягнеш. І треба знайти тобі якоїсь їжі.

Трістран вдячно кивнув.

Єдиноріг, здавалося, нітрохи не заперечував і байдуже чекав, поки другий вершник видереться йому на спину. Але Трістранові ніяк не вдавалося це зробити, мовби він ліз на вертикальну стіну. Нарешті йому спало на думку підвести єдинорога до дерева, перекинутого чи то грозою, чи то лютим вітром, чи то роздратованим велетнем. Тримаючи в руках свою сумку і милицю зірки, хлопець заліз по корінню на товстий стовбур, а звідти — на спину єдинорогові.

— По той бік гори є село, — сказав Трістран. — Певно, там знайдеться щось поїсти.

Вільною рукою він погладив єдинорога. Величезний звір пішов вперед, і Трістран узяв зірку за талію, щоб не впасти. Його рука відчула ніжний шовк її плаття, а під ним — товстий ланцюг топаза, що висів в неї на поясі.

Їхати верхи на єдинорогові було незвично і навіть дивно — зовсім не так, як на свійському коні. Почекавши, поки Трістран з зіркою всядуться зручніше, він почав впевнено набирати швидкість.

Дерева проносилися повз них на шаленій швидкості. Зірка схилилася вперед, вчепившись єдинорогові у гриву; Трістран, від страху забувши навіть про голод, міцно тримався за тварину колінами і молився тільки про одне — щоб його не збило на землю якоюсь випадковою гілкою. Незабаром йому навіть почало подобатися. Їхати верхи на єдинорогові — якщо вже з’являється така можливість — надзвичайно весело й приємно.

Коли вони під’їхали до краю села, сонце вже сідало. На лугу, під дубом, єдиноріг раптом спинився і не ступав ні кроку далі. Трістран стрімко зісковзнув униз і опинився на траві. Він трохи вдарився сідницями, але зверху дивилася зірка, тож розтирати забите місце він не став.

— Ти теж зголодніла? — запитав хлопець. Зірка не відповіла.

— Слухай, — сказав він, — я такий голодний, що мало не помираю. Не знаю, чи ви, зірки, їсте. А якщо їсте — то не знаю, що саме. Але не хотілося б, щоб ти страждала від голоду.

Він запитливо глянув на неї. Зірка подивилася на нього зверху, зі спини єдинорога — спершу байдуже, але наступної миті її очі наповнилися слізьми. Вона підняла руку і змахнула сльози долонею, залишивши на щоці брудні смуги.

— Ми їмо темряву, — промовила вона, — а п’ємо світло. Тож я зовсім… зовсім не голодна. Мені самотньо, холодно і страшно… я в полоні… але я не голодна, ні.

— Не плач, — сказав Трістран. — Дивись, я зараз сходжу в село по їжу, а ти почекай на мене тут. Якщо тим часом хтось прийде, єдиноріг тебе захистить.

Він простягнув руки і обережно допоміг їй спішитися. Єдиноріг струснув гривою і пішов пастися.

Зірка насупилася.

— Почекати тут, кажеш? — запитала вона, показуючи ланцюжок на зап’ясті.

— Ой, — сказав Трістран. — Дай-но сюди руку.

Вона дала руку. Трістран трохи пововтузився коло ланцюжка, але зняти його не зміг. Посмикавши за ланцюжок біля свого зап’ястя, хлопець зрозумів, що і звідти він так просто не злізе.

— Схоже, — зітхнув він, — я тепер прив’язаний до тебе так само міцно, як ти до мене.

Зірка відкинула з лоба волосся, примружилася і важко зітхнула. Розплющивши очі, вона знову опанувала себе і сказала:

— Може, є якесь чарівне слово чи якийсь інший ключ?

— Я не знаю ніяких чарівних слів, — признався Трістран. Він знову посмикав за ланцюжок, що виблискував червоним і пурпуровим в останніх променях вечірнього сонця.

— Будь ласка! — сказав він.

Срібні ланки на мить розійшлися, і петля зісковзнула з його зап’ястя.

— Ну от, — сказав Трістран, подаючи зірці вільний кінець ланцюга, що тримав її у полоні. — Намагатимусь довго не затримуватися. А якщо до тебе вчепляться крихітні люди, що співають дурних пісеньок — заради Бога, не кидайся в них милицею. Вони її вкрадуть.

— Не буду, — пообіцяла зірка.

— Мені доведеться повірити тобі на слово, що ти поводитимешся гідно і не втечеш.

Дівчина торкнулася своєї ноги, закріпленої у шині.

— Бігати найближчим часом я точно не зможу, — в’їдливо сказала вона.

Трістран визнав це за переконливий аргумент.

До села залишалося півмилі. Цю відстань хлопець пройшов пішки. Корчми в селі не було, оскільки не було великої дороги і подорожніх. Але опасиста бабця, яка йому про це розповіла, запросила його до себе, пригостила мискою ячмінної каші й кухлем легкого пива. Трістран обміняв свою батистову хустинку на пляшку бузинової настоянки, кружальце сиру і жменю невідомих фруктів. М’які і ворсисті, як абрикоси, вони були фіолетові, як виноград, і пахли стиглими грушами. Крім того, старенька дала йому невеликий оберемок сіна для єдинорога.

Трістран поспішив на луг, де залишив своїх супутників, а поки йшов, скуштував один з дивних фруктів; той виявився соковитим, міцним і досить солодким. Трістранові подумалося, що варто буде пригостити ними зірку. Він сподівався, що вона погодиться і їй сподобається.

Спершу Трістран подумав, що помилився і заблукав. Але ні: у місячному світлі виднівся той самий дуб, під яким нещодавно сиділа зірка.

— Агов! — покликав Трістран. У кущах і на гілках дерев сяяли зелені й жовті вогники світляків. Ніхто не відповідав. Десь внизу Трістранового живота вхопило