Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Дивно, що я ніколи не помічав, що до чандріян усі ставляться однаково. Я мав це побачити. — Він потрусив головою, наче приводячи думки до ладу. — Гадаю, до імен ми можемо повернутися згодом. Про що ти хотів поговорити?

Я приготувався нищечком утекти, доки мене не спіймали, але через наступні Бенові слова завмер, не ступивши й кроку.

— Це, мабуть, важко помітити — ви ж його батьки і все таке. Але ваш малий Квоут доволі кмітливий. — Бен знову наповнив собі кухлик і простягнув глек батькові, а той від нього відмовився. — Якщо чесно, «кмітливий» — це ще м’яко сказано, дуже м’яко.

Мати дивилася на Бена з-за вінця свого кухля.

— Це помічають усі, хто проводить трохи часу з хлопчиком, Бене. Не розумію, навіщо зосереджувати на цьому увагу. Тим паче тобі.

— Здається, ви не розумієте ситуації, — відповів Бен, витягнувши ноги аж до вогню. — Наскільки легко йому було опанувати лютню?

Батько, здається, трохи здивувався зміні теми.

— Доволі легко, а що?

— Скільки йому було?

Батько якусь мить задумливо посмикав себе за бороду. Материн голос пролунав у тиші, наче флейта.

— Вісім.

— Згадайте, як ви навчалися грати. Пам’ятаєте, скільки було вам? Пам’ятаєте, з чим вам було важко? — Мій батько досі смикав себе за бороду, але тепер його обличчя стало задумливішим, а погляд — відстороненим.

Абенті повів далі.

— Б’юсь об заклад, що він вивчив усі акорди, усі аплікатури, побачивши їх лише раз, не запинаючись і не жаліючись. А якщо він і помилявся, то більше не повторював цю помилку, так?

Мій батько неначе трохи збентежився.

— Зазвичай так, але труднощі в нього таки були, так само, як і в усіх інших. Акорд для «мі». У нього були великі проблеми зі збільшеним і зменшеним «мі».

Неголосно втрутилася мати.

— Я теж це пам’ятаю, любий, але гадаю, що то в нього просто були невеличкі ручки. Він був надто малий…

— Б’юсь об заклад, що це затримало його ненадовго, — тихо сказав Бен. — Руки в нього й справді дивовижні; моя мати сказала б, що в нього пальці чарівника.

Батько всміхнувся.

— Вони в нього від матері — тендітні, але сильні. Чудово підходять для чищення горщиків, еге ж, жінко?

Мати ляснула його, а тоді спіймала одну його долоню та розправила перед Беном.

— Вони в нього від батька, граційні й лагідні. Чудово підходять для зваблення юних шляхетських дочок. — Батько запротестував, але вона не звернула на нього уваги. — У нього такі очі й руки, що жодна жінка на світі не буде в безпеці, коли він почне бігати за дамами.

— Залицятися, люба, — лагідно виправив батько.

— Не будь буквоїдом. — Вона знизала плечима. — Це — лови, і шкода мені вродливиць, яких не дожене повік мисливець. — Вона сперлася на мого батька, тримаючи його руку в себе на колінах. Вона злегка схилила голову, і він зрозумів її натяк — нагнувся й поцілував кутик її вуст.

— Амінь, — проголосив Бен, шанобливо піднявши кухоль.

Батько обняв її другою рукою і міцно стиснув в обіймах.

— Я досі не розумію, на що ти натякаєш, Бене.

— Він усе так робить, блискавично, майже без помилок. Б’юсь об заклад, що він знає всі пісні, які ви йому хоч раз заспівали. Він знає про вміст мого фургона більше, ніж я.

Він нахилив глека.

— Утім, річ тут не лише в запам’ятовуванні. Він розуміє. Половину з того, що я хотів йому показати, він допетрав самотужки.

Бен знову наповнив материн кухлик.

— Йому одинадцять. Ви знали хоч одного хлопчика його віку, який би так розмовляв? Значною мірою це пов’язано з тим, що він живе в такій просвіченій атмосфері. — Бен змахнув рукою, показавши на фургони. — Але більшість одинадцятирічних дітей думає щонайбільше про те, як пускати камінці по воді чи як розкрутити кота, узявши його за хвіст.

Мати дзвінко розсміялася, проте обличчя Абенті було серйозним.

— Це справді так, пані. Я мав старших за нього учнів, які були б раді й половині його успіхів. — Він усміхнувся на весь рот. — Якби мені його руки та чверть його кмітливості, я б менш ніж за рік почав їсти зі срібних тарілок.

Ненадовго запала тиша. Мати неголосно промовила:

— Пам’ятаю, як він був зовсім малим і дибав туди-сюди. Він спостерігав, постійно спостерігав. Чистими, ясними очима, які неначе хотіли ввібрати весь світ. — Її голос злегка тремтів. Батько обняв її однією рукою, а вона поклала голову йому на груди.

Тиша, що запала опісля, була довшою. Я вже замислився, чи не втекти нищечком, аж тут батько порушив цю тишу.

— І як ти думаєш, що нам робити? — в його голосі легка тривога змішалася з батьківською гордістю.

Бен лагідно всміхнувся.

— Нічого — тільки подумайте, який вибір ви зможете йому запропонувати, коли настане час. Він увійде в історію, як один із найкращих.

— Найкращих кого? — пробурчав батько.

— Кого він захоче. Не сумніваюся: якщо він залишиться тут, то стане новим Іллієном.

Батько всміхнувся. Іллієн — герой мандрівних артистів. Єдиний дійсно знаменитий едема ру в усій історії. Усі наші найстаріші та найкращі пісні створив він.

Ба більше: якщо вірити переказам, Іллієн за своє життя заново винайшов лютню. Іллієн майстерно виготовляв струнні інструменти й перетворив давню, крихку, громіздку придворну лютню на ту чудову, різнопланову семиструнну артистичну лютню, якою ми користаємося зараз. Ті ж таки перекази стверджують, що лютня самого Іллієна мала аж вісім струн.

— Іллієн. Ця думка мені до вподоби, — сказала мати. — Королі долають багато миль, щоб послухати, як грає мій маленький Квоут.

— Його музика зупиняє бійки в шинках і прикордонні війни, — усміхнувся Бен.

— Дикунки сидять у нього на колінах, — з ентузіазмом промовив батько, — і кладуть перста йому на голову.

На мить запала приголомшена тиша. Тоді повільно, з загрозою в голосі заговорила мати.

— Здається, ти хотів сказати «дикі звірі кладуть голови йому на коліна».

— Та невже?

Бен кашлянув і продовжив.

— Якщо він вирішить стати арканістом, б’юсь об заклад, що він здобуде королівське призначення раніше, ніж йому виповниться двадцять чотири. Якщо йому закортить стати купцем, то я не сумніваюся, що до кінця життя він заволодіє половиною світу.

Батько звів брови докупи. Бен усміхнувся й сказав:

— Щодо останнього не хвилюйтеся. Він надто допитливий, щоби бути купцем.

Бен ненадовго замовк, ніби дуже обережно обдумуючи наступні свої слова.

— Знаєте, його прийняли б до Університету. Звісно, лише за кілька років. Раніше сімнадцяти туди не вступають, але я не маю сумнівів у…

Решту Бенових слів я пропустив повз вуха. Університет!