Українська література » Фентезі » Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Читаємо онлайн Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
кухні був лише в моєї матері, позаяк вона докладала рук до будь-якої пісні, яку він створював. Талановита музика належала йому. Найкращі слова належали їй.

Коли на те, щоб почути готову пісню, чекаєш кілька витків чи місяць, очікування додає гостроти. Але за рік захват починає затьмарюватися. На той час минуло вже півтора року, і люди аж нетямилися з цікавості. Це часом доводило до сварки, якщо когось ловили надто близько від фургона, коли мої батько з матір’ю працювали.

Тож я тихо підійшов до батьківського вогнища. Звичка підслуховувати ганебна, але в мене відтоді з’явилися й гірші.

— …про них багато, — почув я Бенові слова. — Але я готовий.

— Я радий поговорити на цю тему з освіченою людиною. — Сильний баритон мого батька контрастував із Беновим тенором. — Мені обридли ці забобонні селяни, а…

Хтось підкинув хмизу до вогню, і його тріск заглушив для мене батькові слова. Ступаючи якнайшвидше, я перейшов у довгу тінь батьківського фургона.

— …наче я з цією піснею ганяюся за примарами. Намагатися зібрати цю історію докупи — марна справа. Якби ж то я так за це й не взявся.

— Дурниці, — сказала моя мати. — Це буде твоєю найкращою роботою, і ти це знаєш.

— То ти вважаєш, що є якась початкова історія, від якої походять усі інші? — запитав Бен. — Ланре має історичну основу?

— На це все вказує, — відповів батько. — Це все одно що поглянути на дванадцятьох онуків і побачити, що в десятьох із них блакитні очі. Зрозуміло, що їхня бабуся теж мала блакитні очі. Я вже цим займався, це в мене добре виходить. «Під стінами» я написав у цей же спосіб. Але… — Я почув, як він зітхнув.

— То в чому проблема?

— Історія старша, — пояснила мати. — Він швидше дивиться на праправнуків.

— І вони розсіяні по всьому світу, — пробурчав батько. — А ще, коли я нарешті знаходжу одного з них, виявляється, що в нього п’ять очей — два зелені, одне блакитне, одне каре, а одне — зелено-жовтувате. У наступного ж лише одне око, і воно змінює колір. Як мені робити з цього якісь висновки?

Бен прокашлявся.

— Неприємна аналогія, — промовив він. — Але можеш розпитувати мене про чандріян скільки завгодно. За багато років я почув безліч історій.

— Передусім мені необхідно знати, скільки їх насправді, — сказав батько. — У більшості історій їх семеро, але навіть це сумнівно. Дехто каже, що їх троє, інші — що їх п’ятеро, а в «Падінні Феліора» їх аж тринадцятеро — по одному на кожен понтифет Атуру та ще один для столиці.

— На це я можу відповісти, — запевнив Бен. — Семеро. У цьому можна бути цілком упевненим. Це, власне кажучи, міститься в їхній назві. «Чен» означає «сім». «Чен-діан» означає «їх семеро». Чандріяни.

— Я цього не знав, — зізнався батько. — «Чен». Це з якої мови? Іллійської?

— Звучить схоже на темську, — сказала мати.

— У тебе добрий слух, — сказав їй Бен. — Насправді це — темічна. Вона існувала десь за тисячу років до темської.

— Ну, це все спрощує, — почув я батьків голос. — Шкода, що я не спитав тебе місяць тому. Ти, мабуть, не знаєш, чому вони займаються тим, чим займаються? — з батькового тону мені було зрозуміло, що відповіді він насправді не очікує.

— У цьому й полягає таємниця, чи не так? — захихотів Бен. — Гадаю, саме через це вони лякають більше за будь-яких інших страховищ, про яких можна почути в переказах. Примара бажає помсти, демон хоче забрати душу, блукальцеві дошкуляють голод і холод. Це робить їх не такими грізними. Якщо ми щось розуміємо, то можемо спробувати це контролювати. Але чандріяни приходять, як грім з ясного неба. Звичайна руйнація. Без приводу й без причини.

— У моїй пісні буде і те, й інше, — сказав мій батько з похмурою рішучістю. — Здається, я нарешті довідався, яка в них причина. Виснував її з різних подробиць історії. Ось що дратує в цій ситуації: найскладніше вже зроблено, а голова мені болить через усякі дрібні деталі.

— Думаєш, ти знаєш? — зацікавився Бен. — Яка твоя теорія?

Батько притишено засміявся.

— О, ні, Бене, доведеться тобі почекати разом з іншими. Я надто довго мучився над цією піснею, щоб розголошувати її суть, коли вона ще не завершена.

У Беновому голосі відчувалося незадоволення.

— Не сумніваюся, що все це — лише хитрий обман для того, щоб я й далі їздив із вами, — пробурчав він. — Я не зможу піти, доки не почую цю пісню, хай вона горить.

— То допоможи нам її закінчити, — попросила мати. — Ще одна дуже важлива деталь, яку ми не можемо визначити точно, — це ознаки чандріян. Усі погоджуються з тим, що про їхню присутність попереджають певні знаки, але стосовно того, які вони, одностайності немає.

— Дайте-но подумати… — заговорив Бен. — Синє полум’я, звісно, очевидне. Але я б не став однозначно приписувати це саме чандріянам. У деяких переказах це — ознака демонів. У інших — ознака фейрі або якоїсь магії.

— Також воно вказує на забруднене повітря в шахтах, — зауважила мати.

— Та невже? — перепитав батько.

Вона кивнула.

— Якщо лампа горить каламутним синім полум’ям, очевидно, що в повітрі є копальневий газ.

— Господи милосердний, копальневий газ у вугільній шахті, — сказав батько. — Або загасити світло й загубитися в чорноті, або залишити його й рознести все довкола на друзки. Це страшніше за будь-якого демона.

— Також зізнаюся, що окремі арканісти періодично послуговуються обробленими свічками або смолоскипами, щоб справити враження на наївних містян, — заявив Бен і соромливо прокашлявся.

Мати засміялася.

— Не забувай, з ким ти говориш, Бене. Ми б ніколи не поставили комусь на карб невеличке фіґлярство. Власне, коли ми наступного разу покажемо «Деоніку», сині свічки можуть виявитися дуже доречними. Ну, тобто, якби ти раптом знайшов парочку десь у сховку.

— Я подивлюся, що можу зробити, — сказав Бен із втіхою в голосі. — Інші ж ознаки… Один з них повинен чи то мати козлячі очі, чи то не мати очей, чи то бути чорнооким. Про це я чув чимало. Я чув, що в присутності чандріян гинуть рослини. Дерево гниє, метал іржавіє, цегла кришиться… — Він зупинився. — Щоправда, я не знаю, чи це кілька знаків, чи лише один.

— Ти починаєш розуміти мої проблеми, — понуро сказав батько. — І все одно лишається запитання: про них усіх сповіщають однакові знаки чи в них по парочці знаків на кожного?

— Я ж тобі казала, — роздратовано промовила мати. — По одному знаку на кожного. Це найлогічніше.

— Улюблена теорія моєї дружини, — сказав батько. — Але тут щось

Відгуки про книгу Ім’я вітру - Патрік Ротфусс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: