Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
— То ви хочете їх знайти, тихцем спостерігаючи?
— Вистежимо, — огризнувся Амброз. — Якби ти не рвонула вперед, ми б зачекали та пішли за ними. Вони никаються десь поруч. Я відчуваю це. Не під землю ж провалюються!..
— А ви пригадуєте, що тут було раніше? — раптом спитав алхімік, роздивляючись стіну пабу, розписану графіті так рясно, ніби тут відривалося кілька поколінь підлітків. — Це ж відносно нове місце.
— Раніше... — глава темних примружив очі. — Та теж чи паб, чи винарня якась. Вони з біса швидко змінюються. Хіба ти щовечора б тут тусувався, тоді шанси запам'ятати є...
— Чародійських закладів не так багато, — розважливо продовжував Алебарда. — Я можу помилятися, Амброзе, але хіба цей та наші попередні не належали до однієї мережі?..
***
— «Їх не торкнеться чужинська рука», — перечитала Варта вголос. — Звучить! Тільки чужинська — це рука будь-кого, хто не Вартовий? Чи когось з іншого Конгломерату? Чи абстрактного ворога?
— Ти в мене чи в книги питаєш? — поцікавився Златан, зосереджено намагаючись примостити за вухом смугастий олівець.
— У Всесвіту! — огризнулася дівчина. — Якщо їх не торкнеться чужинська рука, то як же, скажи мені, вони зникли?
— Свої заникали. Очевидно ж!
— Весело жити, — пробурмотіла чаклунка, гортаючи сторінки далі.
Після інциденту в Клементінумі вони більше не навідувалися туди. Проте суддя Фелікс на прохання Златана роздобув їм трохи потрібних матеріалів. Він заприятелював із тамтешніми світляками, зробив копії потрібних документів і передав їх магам. Представники Клементінуму зі скрипом погодилися з висновком суддів, що вбитий Златаном маг перевищив свої повноваження і все це взагалі велике непорозуміння та нещасний випадок. Проте потенційним Вартовим доступ до бібліотеки все одно заборонили, мотивуючи це тим, що вони досі потенційні, отож особливих прав не мають.
По обіді, коли дивитися на старовинні сторінки стало вже тоскно, а температура повітря навіювала думки про поїздку на Північний полюс, Варта і Златан зустрілися з Лукашем. Той, скаржачись на вересневу спеку, туристів і бездіяльність фракції, повів їх до дому своєї родички, яка мала успадкувати звання хранительки артефактів. Проте формально статус їй дістався, а реліквій уже не було. Та все ж стара чаклунка могла знати бодай щось.
— Попереджаю: вона давно не в ладах із власними думками, — буркнув Лукаш, поки сполохана служниця за його наказом побігла повідомити господиню про гостей. — Тому вам краще не сподіватися занадто.
— Ми спробуємо, — Златан потиснув йому руку. — Щось нове дізналися після вчорашнього фіаско?
— А я там був чи що? Якби знав, як боротися з цими тіньовими викрадачами, вже сказав би.
— Тіньовими? — звів брови маг.
Лукаш відвернувся до вікна і провів пальцями по рамі:
— Кажуть, вони рухаються нечутно і швидко. Як тіні. Я сам ще не стикався...
— Я стикалась, — озвалась Варта. — Не можу не погодитися з таким описом.
— Ну от, — смикнув плечима темний. — Усе, я пішов. Попереджаю тільки: не дратуйте Ґертруду, бо вона може й суддю з порога відправити. І краще не згадуйте про мого батька: вони з тіткою посварилися так сильно, що й досі сідають по різні кінці святкового стола.
Лукаш застережно подивився на магів і зник за дверима саме тоді, коли повернулася служниця зі згодою господині побачити гостей.
***
— Ще єдні! Єдні вже приходили. Вам тут що — місце на шпацер? — хранительці на вигляд було років під вісімдесят, проте голос її все ще зберігав силу і помітну злість.
— Пані Ґертрудо, ми прийшли до вас як до останньої живої хранительки, котра застала артефакти, щоб ви скерували нас на правильний шлях, — Златан узяв ініціативу на себе, бо його досвід перемовин зі старими впертюхами значно перевищував Вартин.
— Ще скажіть, що говорили з духами мертвих хранителів, але ті відправили вас до диявола на роги, — пробурмотіла стара пані, погляд якої пронизував, ніби стріли енергії.
— А хто вже приходив? — поцікавилася Варта, роздивляючись квітчасті візерунки на шпалерах.
— Усі ті ваші. З Конгломерації. Желібор, щоб він удавився, яка цяця пишна стала! Дворжак зо свитою. Теж розкабанів так, що нема ради. Скоро не зможе ногою ворухнути, не те що павутину сіпнути, — чаклунка гмикнула.
— Пані Ґертрудо, чого вони на вас так напосілися? — Златан довірливо подався вперед.
— Спохопилися за старе! Та я багато літ не бачила їхні ті цяцьки. Остатньо вони були в дядека Томашка, а потім — не відаю!
— А дядек Томашко — він з вашої родини? — поцікавився маг.
— Ну а з чиєї? З твеї чи що? — підозріло зиркнула на нього Ґертруда.
— Насправді, може бути, що й так, — усміхнувся Златан і виклав свій перший козир. — Бачте, моя мати — ваша далека родичка.
Варта знала, що давні чародійні родини неодмінно мають між собою кровні зв'язки, часто надто віддалені у часі, щоби зважати на них, — як в Алебарди та Наґінати. Проте стара чаклунка із цікавістю примружила очі й спитала:
— То яка така родичка?
— Меделіна Богумінова, — послужливо відповів Златан. — Вона загинула багато років тому.
— Меделі-іна... — протягнула чаклунка, мовби копирсаючись на споді своєї пам'яті, і тут-таки спохопилася. — Медленка! Та, котра пішла за Златека Богуся? За того вічне пелехатого й розкошланого?
— Н-ну... — маг мимоволі торкнувся власних кучерів. — За Богуміна, так. То була моя матір.
— Он я-ак, — бабця придивилася до Златанового лиця. — Є, є таки щось від неї, але ніс усе псує... Твоя матір усім пестунка була. Жаль, молода загинула.
— Так. Але вона згадувала про вас і про те, що дім Горачеків зберігав артефакти. То ви бачили їх ще до радянського вторгнення? — Златан зіслизнув із теми про спільну родичку до справжньої причини їхнього візиту.
— Бачила, — поважно відказала стара.
— А опісля? — зацікавилась Варта, пригадуючи, що на засіданні Конгломерату чехи божилися, ніби артефакти зникли в 68-му.
— Так, а що ж? — спохмурніла пані Ґертруда, переводячи погляд на дівчину. — Та не сіпайся так, мовби тобі мій ослін гарячий!
— І ви це сказали панові Желібору?
Чаклунка стиснула губи.
— А він мене що, слухав? Він пробував був якихось своїх магій, не найшов нич, а потім сказав, що