Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Слухаю... — буркнула невдоволено. В слухавці Стійка чула п'яні реготи і якусь бандитську музику. — Алло?!

— Борю!.. Бориславо! — захмелілим голосом намагалася перекричати шабаш Зоряна. — Ми згодні!

— Чудово! — відповів привид Домовина вустами спантеличеної Борислави Болеславівни.

— Тоді бай!..

— Кого ти мені пропонуєш?.. — налетіла на Домовину Стійка. — Та це ж якась алкоголічка! Вона п'яна в дим! Як я з нею працюватиму, якщо вона постійно буде заливати за комір?.. Та вона!.. Вона мене назвала Борею...

— Спокійно, Бориславо!.. Зоряна — не п'яниця...

— А як тоді пояснити?.. — не вгавала Стійка...

— Просто... Так має бути... Бо сьогоднішній шабаш влаштував я...

— Не розумію...

— Ти багато чого не розумієш. Бо ти людина. Тобі не дано... Слухай далі. Отже, як я тобі вже казав, у мене енергії вже залишилось як кіт наплакав... Тому нині опівночі я замикаюсь у тобі. — Борислава знову глипнула на годинника. — Коли настане той час, я вже не зможу з тобою спілкуватися. Входити і виходити з тебе також. Ти станеш самостійною... Я, звичайно, тебе не покину аж до закінчення місії, я буду в тобі, буду тебе вести, підказувати, контролювати... Тому ти мусиш навчитися мене слухати...

— Як?

— Не знаю. Я вже давно не був людиною. Але думаю, що одних мізків для цього мало. Треба підключати щось інше... Ваша вчена братія називає це інтуїцією, внутрішнім голосом... Ще якимись закарлюченими словами... Шукай... Стукай... І я тобі відчиню...

— Знаєш що, шановний, не іронізуй! — вибухнула Борислава Болеславівна. — А то...

— Всі твої «а то...» скоро втратять будь-який глузд. Ти продала себе з потрухами. Так що налаштуйся на відробляння. На битву. Не за мене — за себе... Бо якщо я вилазитиму з тебе переможеним — придушу... — Якби банькаті очі Стійкої так світилися завжди, то не потрібні були б і лампочки. Економія електроенергії гарантована. — Начебто все... Через п'ять хвилин мій голос для тебе зникне... Питання якісь є?..

Борислава зам'ялася.

— Є прохання...

— Кажи.

— Попести ще мене, будь ласка, полоскочи... На прощання... Як тоді...

— Слухай, знайди собі чоловіка — хай тебе пестить!

— Мене ніхто не хоче. У мене суха зовнішність...

— У тебе не зовнішність суха. У тебе сухість усередині, — потягнуло на відвертість Домовину. Він востаннє вислизнув з Борислави і таки її трохи полоскотав. І так захопився, що коли на Львів наскочила північ, ледве встиг повернутися. З останнім бамканням містичного годинника на міській ратуші...

А тим часом очманілому від щастя Яремі Сильвестровичу на мить перемкнуло дихання. І стиснутій у лещатах задоволення Зоряні теж. Вони було подумали, що це воскрес бог кохання Лель і вцілив їм своєю утішною стрілою прямо в серця. А насправді...

Насправді вони стали іншими... У них, слабких смертних, за їх же згодою, вселилися чужинці, щоб таємно ними керувати... Легко ввійшли, як ніж у масло. Бо чим не пожертвують у цьому швидкоплинному житті наївні люди заради втіх, які дарує плоть?.. Привиди дуже добре знали, коли люди стають слабкими. І в які миті втрачають не лише голови...

Сонна адміністраторка в готелі відірвала з настінного календаря ще один день. Вона теж не переймалася вічністю — їй конче треба було зробити звіт за добу.

Нарешті у Львові об'явилася весна! Сонце ще спозаранку дало всім знати, що з неба не вступиться. Вітер порозганяв хмари і приліг собі відпочити на Лисій Горі — там свіже повітря і ніхто не смикає...

Лев Безрукий вивів розбуджених сонцем студентів на екскурсію в історичний музей. В аудиторії з них все одно було мало користі — крутилися на стільцях, як заряджені гормонами дзиґи. А от у музеї він міг багато чого показати молоді, та й самому кортіло дещо роздивитися...

На площі Ринок Безрукий зустрів вундеркінда з фотоапаратом. Борис, наче його вчепив блуд, ходив навколо скульптур левів і безперестанку прицмокував.

— Ти хоч би окуляри зняв, Мудрагелю! — не забарився штрикнути юнака Лев. — Не зловиш фокуса.

Вундеркінд не виявив жодних емоцій. Був якийсь розгублений, прибитий...

— У мене проблеми, — заскавулів він, наче цуцик, якого забрали від матері. — Треба поговорити...

— Щось надибав? — Лев заінтриговано кивнув на кам'яних незворушних левів.

— Ні, особисте...

— Шановний, у геніїв немає особистого. Генії — це надбання людства.

— Я так і знав... — Юнак розчаровано зняв окуляри і знову взявся за фотографування.

— Гаразд. Я зараз зі студентами в історичний музей. Потім в інститут — покажуся Змії, що не втік із пари, і зустрінемось. Десь о четвертій. А де?..

— Біля оперного.

— Домовились.