Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Спершу зателефонувала до пана Пилипа, який мав доставити їй додому змію. Він прибув з гаддям уже через півгодини, наче чекав запрошення під дверима. Був говіркий. Розказував, як поводитися із змією, чим годувати, як користуватися тераріумом, чистити, підтримувати вологість повітря, температуру. Борислава скоса поглядала на змію, гидливо кривлячись, коли Пилип бавився нею, навіть цілував...

— Якщо ви її не полюбите, вона не полюбить вас. Так у змій заведено. Вони вміють відчувати. Дуже добре. Так що раджу подружитися... Погладьте Зою, — запросив Пилип.

— Кого-кого?

— Зою. Так звати нашу красуню.

Стійка не раз краєм вуха чула, як в інституті студенти називали її Зоєю.

— А чому Зоя? — поцікавилася вона.

— Змія особливо ядовита, — зареготав Пилип. — Це навіть першокласники знають! А Зоя — бо мені просто подобається це ім'я. Тому так і назвав нашу красуню. Моїм першим і незабутнім коханням була дівчина Зоя. Гнучка така, як тополя...

Борислава Болеславівна не так слухала чоловікові задавнені спогади, як пригадувала, хто її називав Зоєю. Тепер тим нахабам мало не здасться!..

Кіт Мурко вигнувся дугою, наїжив шерсть і шипів по-зміїному на гадюку. А вона холоднокровно показувала йому язика.

«Влипли ми, Мурку, влипли», — подумки жалілася господиня котярі. І той Пилип наче прилип до них, здавалося, йти не збирався. Допивав уже третю чашку кави. І тиск йому не скакав. Як червонощоким прийшов, таким і залишався...

— Усе? — виклично запитала Стійка. Натяк на двері був більш ніж відвертим.

— Не все, хазяйко... — Пилип зніяковів, перевів подих, аж тепер став трішки червонішим. Неквапом запхав Зою в тераріум. — Дуже ви гарна жінка, пані Бориславо. Так би мовити, інтересна... І я хотів би вас побачити ще... Ну, наприклад, забіг би наступного тижня, приніс мишок, погодував Зою...

— Я подумаю, — полагіднішала Стійка.

— Поки ви будете думати, я не буду спати, — зробив грайливий натяк Пилип.

— Добре... — зрештою здалася Борислава Болеславівна. Уважніше придивилася до залицяльника. «А він взагалі-то нічого, — подумала Стійка. — Третій сорт — ще не брак Я теж, чого гріха таїти, не першого сорту».

Пилип пішов радісний, а Борислава залишилася загадковою. І змія стала наче ріднішою. Це одразу відчув Мурко і своїми кігтями посмугував хазяйці нового ділового костюма...

Людина таке створіння Боже, що звикає до всього. Наступного дня Борислава вже бавилася із змією, як з іграшкою. Навіть мала до Зої симпатію. Спокійна, врівноважена, холодна... Точно, як вона. Лише Мурко з принципу втік із хати. Нічого, так уже бувало. Весна... Надихається і повернеться. Коли шлунок порожній і немає даху над головою — не до принципів...

Сьогодні починається надважлива місія в житті Стійкої. Час адаптації пройшов, пора до роботи. Привиди Ченця і Чорної дами вже мали укорінитися в її компаньйонів до самого чубка. Потрібно зустрітися, оголосити, так би мовити, політику партії і виробити план дій. Щодо себе і звивистої подружки Зої Борислава Болеславівна знала, що вони мають робити, однак навіщо їй на шию повісили цих двох — збагнути не могла... Та нічого не вдієш. Босові Домовині видніше. Зараз голову ламати над цим — безглуздо... Час покаже. Дасть Бог день, дасть і їжу... А дасть їжу — буде сила... Чому Стійка ціле життя билася за силу — сама до пуття не могла допетрати... Бо ця боротьба за силу висмоктувала з неї стільки сил, що вже ліпше думати про привидів...

Стійка викликала таксі. Через півгодини у затишному ресторані на околицях Львова, що ховається в лісі, вона проведе найзагадковішу нараду в своєму житті. Новому житті, бо дороги назад немає. Точку повернення не просто пройдено — її поховано. Зарито глибоко, зрівняно із землею, притоптано, засіяно пирієм. Відправлено в небуття...

Її нові друзі Ярема Лавник і Зоряна Войтович уже пили чай. Мали гарний настрій, були впевнені у собі, виглядали щасливими. Що ж, Борислава теж не ликом шита, не здрейфить, покаже себе у всій красі. Тим паче, що вона не сама — пазуху у внутрішній кишені піджачка приємно холодила змія Зоя.

— Доброго дня, панство! — Стійка подала кожному руку. — Борислава, — представилася чоловікові. — Готові?.. — запитала загадково, присідаючи біля третього, приготованого для неї, ще порожнього горнятка.

— Щоб бути готовим, Бориславо, треба знати, до чого, — свердлив Стійку очима Лавник. Наче ловив на якийсь свій, добре перевірений, надійний гачок.

— Задля цього ми тут і зібрались... — Борислава налила собі з чайничка чаю. — А день сьогодні фантастичний, чи не так? — спробувала розрядити обстановку.

— Як і те, у що ви нас втягнули, — кинула недбалий натяк Зоряна, усміхнулася і в тому усміхові втопила зміст натяку. Була суцільним спокоєм і загадкою. Ні докором не пахло, ані прийняттям. Нуль. Пустка.

Так чи інакше, Стійкій це не сподобалося.

— Давайте зразу, щоб не було непорозумінь, закриємо це делікатне питання, — парирувала Борислава. — Ніхто ні в що ні мене, ні вас не втягував, ми самі прийняли рішення. І відповідальність за нього лежить на кожному з нас. Домовились? — Стійка не чекала відповіді, тому ніхто не відповів. Бо й так усе було ясно,