Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
Дружина мовчала. Юнак захоплено дивився на чоловіка, розгадати якого, мабуть, неможливо. Мінливого, як вітер, розпливчастого, як вода, загадкового, наче вогонь. Безрукий міг водночас бути зневіреним оптимістом, виснаженим спартанцем, нормальним божевільним і пораненим левом, який навіть без лапи йде вперед, наступає, чого б це йому не коштувало. Бо розуміє: це краще, аніж спокійно вмерти ситим у лігві.
— Марі, кохана, я не маю права вагатися, бо сумніви зроблять з мене безхребетного, бездіяльного дармоїда, який буде пити пиво, дивитися телевізор і постійно бурчати. Ти хочеш такого чоловіка?
— Не хочу.
— Тому я буду шукати. А для цього я приймаю істину — Львів має душу. Вона перебуває в одному з кам'яних левів міста. Крапка.
— Як ти цю душу впізнаєш, навіть коли знайдеш? Як ти її захистиш?
— Не знаю... — признався Безрукий.
— Поки що... — додав вундеркінд Борис Мудрагель. — Бо кожна мить у світі щось перекреслює, закреслює, відновлює, занотовує і відкриває. Шукати треба, спостерігати, вірити, як очам, так і химерам, що зселяються в голові... Тільки так народжуються відкриття. Я це знаю напевно. Я змалку знайомий з купою знаменитостей, видатних винахідників, учених. Кожен з них ішов до відкриттів своїм шляхом, але кожен з них спочатку повірив в абсурд, безглуздя, нісенітницю... У неможливе в принципі... І діяв... Так що — діяти! Робити будь-що! Тоді, може, щось вийде. Бо коли сидіти склавши руки, успіху не буде точно. Буде повільна смерть тіла в комфорті. І пекельна для душі.
Безрукий заплескав у долоні. Вундеркінд сам запишався своїм монологом. «Може, податися в спічмейкери?» — подумав.
Марі мінялася, як хамелеон. Якийсь особливий, надсучасний. Бо мала стільки кольорів емоцій у собі, що неможливо збагнути.
— І все-таки, — мовила вона, — як фахівець з холодною головою, скажу вам: якщо ми шукатимемо душу міста, ми божевільні... Але як слабка жінка, що давнього друга намовила на яблуко, серцем чую: є таки душа в міста. Яка вона і де — це недосяжний лабіринт...
— Який ми крок за кроком будемо відкривати, — зробив висновок вундеркінд з ботанічного саду. — І... — Враз він запнувся. Витріщився на Марі і пожирав її очима. Отетеріло мовчав, наче йому відняло мову.
— Говори, схиблений очкарику! — Лев відчував, коли треба пожвавити бесіду. — У нашій божевільній компанії шукачів за привидами — демократія! Кажи, не бійся. Не битиму!
— Я... просто, — схвильовано випалив Борис, — дуже хочу, щоб у світі існувала хоча б ще одна така Марі! Для, мене...
— Ти що, перевчене опудало із захаращеного енциклопедичним бадиллям ботанічного саду, закохався в мою дружину?.. Зараз я тобі покажу «просто»...
І Лев заробив по спині тендітною ручкою Марі. Вона з таким натхненням його била, наче обціловувала...
Троє божевільних дуже весело повечеряли. Пізно вночі. Під треті півні... На заздрість двом привидам, що шукали собі тіла... Привиди не проти були вселитися у неперевершену хвилясту красуню і метикуватого юнака. А ось у некерованого безрукого чоловіка — ні!.. Він страшний і підступний. Неможливо збагнути, чого від нього чекати. Він нападає, відступає, топчеться на місці і петляє одночасно. Привиди мали досвід: той, хто непередбачуваний, — завжди переможець. А програвати привиди не хотіли. Їм обіцяли шанс вирватися, а для цього потрібно...
Найперше — щасливо вселитися в тіла, які вкаже шеф...
22Ярема Сильвестрович Лавник сидів з вудкою над ставком і думав про життя... Риба клювала і не давала йому зосередитись на думках. Він реагував аж тоді, коли вудку з рук виривало і треба було нещасне створіння тягти на берег. Хто цю рибу буде їсти? — гадав рибалка. Але назад, у ставок, не відпускав. У Лавника був такий принцип: піймалася — гаплик. Значить, таке твоє призначення. Нічого смертників випускати до живих. Енергія невдах має здатність передаватися зі швидкістю світла... Паскудити ставок інформацією приреченості він не збирається. Хай подихає на березі! Коти поласують... Або якась інша звірина...
Скоро буде рік, відколи він живе, як мріяв. Без проблем. Без людей. Самітником... Усе мав: гроші, будинок, кілька авто, прислугу... З роботи звільнився. З дружиною не помирився — прогнала, як чорта. Ще й молилася і хрестилася вслід, спльовуючи... Не простила Не вірила, що він хоче сімейного затишку. І її тепла, запаху, який ходить за ним з юності... Сам винен... Діти із внуками до Яреми заїжджали. Час від часу. Коли щось їм було потрібно... Були чужі... Як бізнесмени на переговорах... Проте не відмовляв... Давав, що просили. Хай мають... Не забирати ж із собою в могилу... Радості, яку собі за молодості малював, коли за довгим дідівським столом збираються внучата, не відчував... Навіть не мав про що з дітьми поговорити... Внуки взагалі наче були з іншої планети. Бігали з телефонами якимись, планшетами, комп'ютерами...
Не думав Ярема Сильвестрович Лавник, що життя — то така дешева біжутерія, що край... Досягнути вершини, усього, і не мати щастя — це ненормально!.. Безглуздо. Навіщо тоді приходити у цей світ і ціле життя гарувати?.. Для чого? Для кого?.. Щоб ловити у спокої і затишку рибу, яка тобі не потрібна?.. Не факт, що той спокій і затишок потрібні...
Нарікав...
Хоча жити думав довго. Мав здоров'я — Бог позаздрить.
Все ніби нормально — а щось не так... Чогось бракує.