Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Та Левові очі були бездоганно чисті. Що вони можуть таїти? Вона ці очі читала навпомацки...

Марі перевела погляд на Бориса...

Господи, який цей юний паросток ботанічного саду безпомічний перед жіночими хитрощами! Набив голову енциклопедіями, а щоб у ній місця залишити на життєвий досвід — розуму не вистачило...

— Лев Львович боїться, щоб ви не дізналися, що він вовкулака! — випалив Борис і засовався на стільці, наче той обпікав йому зад.

— Передай, Борисе, Леву Львовичу, — зіронізувала Марі, — що я давно в курсі, що він перевертень. Що може перевтілитися в будь-кого. І нехай цього не боїться і не страждає. Бо Марі така жінка, яка не терпить одноманітності. Чоловіки без дивацтв її не цікавлять...

Юне чудо природи Борис Мудрагель витріщився на Марі. Він споглядав її, як ікону якоїсь святої. «Оце жінка! — захоплювався подумки. — Небесна якась! Без жодного заземлення. З такою не занудьгуєш! А він, наївний, думав, що його матуся шедевр! Де там! Матуся — шедевр лише по одній лінії. Наскільки добре вона орієнтується в науці, настільки погано в неї виходить у побуті. Особливо на кухні...»

Безрукий розреготався невтримно й щиро.

— Чув, зраднику! — І дав Мудрагелю легенького запотиличника, а сам заробив штурхана від Марі, бо своїм реготом міг розбудити Ганнусю.

— А тепер давайте серйозно, — мовила Марі. — Жарти, хлопці, — то добре, розрядка потрібна. Хоча думаю, що ми влипли в халепу, і смішками з неї не виберешся. Пояснюйте, чому ви такі розгублені. І тоді я вам розповім, чому така збентежена.

Чоловіки звели на хвилясту красуню здивовані очі: чого-чого, а збентеження вони в Марі не помітили...

Ніч підкралась непомітно... Зібрала навколо себе примар, провела інструктаж і відправила їх нишпорити за двома жіночками, що шукали, де б то в тиші й у теплі випити кави, побалакати...

Куди жіночки не заходили, всюди було людно й гамірно. Атмосфера не для серйозних розмов. Одна з них помітно нервувала, інша була підкреслено спокійною. Раптом перед їхніми очима замиготіла нова вивіска: «Готель «Забаганка».

— Думаю, тут можна зупинитися, — вирішила Стійка, бо це саме вона йшла попереду. — Ходімо, винаймемо номер.

Зоряна мовчки, без емоцій, слідувала за Бориславою Болеславівною, яка виглядала трохи перевченою і смішною у своїй напускній величі. Не дивною, але з пунктиком, якого сама, видно, ще не розгадала. Безсумнівно, вона грала якусь роль, Зоряна на цьому добре зналася. Упевненість — така штука, що на голому місці не виникає. Для впевненості має бути фундамент. Однозначно. Як і для всього, що хоче жити, а не нидіти в розрусі, тішачи себе «ямковим» ремонтом...

Зоряна йшла слідом. А що мала робити жінка, яка з п'єдесталу звалилася в прірву? Шукати шансу, звичайно. Будь-якого... З розумом, правда. Бо якщо ця владна пані збочена і задумала затягти її в ліжко, то там вона і захолоне... Зоряна вже давно прийняла рішення нищити негідників. Після того, як її підступно відірвали від щастя, використали і викинули на смітник... А знищувати Зоряна вміла — лише б душа дозволила... Диво-жінка добре відала, що з душею жартувати не можна. Для неї земні закони — ніщо, пустка... Душа любить простір, а тому не дай Боже її загнати в підземелля...

Номер був такий собі, середньої комфортності. Присіли за столиком.

— Може, поїсти? — запропонувала Борислава Болеславівна.

— Я їм тільки вдома, — повідомила Зоряна. — А от випити...

— Що, перепрошую? — перепитала Стійка. З пияками вона справи мати не хотіла. На кону — мрія!..

— Горілки. З перцем. І кусник лимона...

— Я взагалі-то п'ю червоне вино. Інколи... — зніяковіла Борислава Болеславівна.

— Я теж колись пила червоне дороге вино. Інколи. І воно мені смакувало. А тепер — ні... Лише горілка з перцем...

— Певно, я теж спробую... — вирішила Стійка. Бориславі Болеславівні кров з носа треба було уламати цю непідробну красу — привид усередині наполягав.

— Рекомендую. Бо коли настане час падати, ви вже будете підготовлені до міцного антидепресанту... Так-так... Не дивіться на мене осудливо... Я знаю, що кажу... Коли ви сиділи у бібліотеках — бібліотеки вже сиділи в мені... — Мимовільно Зоряна брала контроль над розмовою на себе.

— Я не збираюся падати! — відрубала Борислава Болеславівна.

— Якщо ви мені покажете хоч одну людину, яка з розкошів збирається впасти у смітник, я віддам вам своє тіло. Якщо зможете взяти... — уточнила офіціантка. Стійка витворила такого знака питання бровами, що його можна було відправляти на виставку. — А душу — зась!.. — Зоряна виглядала досвідченим дипломатом на важливих діткливих переговорах.

Якби не привид Домовина, який ще мав можливість впливати на мозок своєї тимчасової домівки, Борислава Болеславівна безцеремонно вголос послала би Зоряну туди, куди відправляла невгодних їй подумки. Але Домовина стримав. «Не час...» — шипів, як гад, якому прищемило хвоста.

Здавалося, не Стійка, а привид замовив горілки з перцем, лимонів, мінералки і шампанського... І не Борислава Болеславівна, а привид мовив:

— Не знаю,