Буря Мечів - Джордж Мартін

— з холодною люттю накинувся на нього Станіс.— Досить уже твоїх докорів. Мені це подобається не більше за тебе, але я маю обов’язки перед королівством. Обов’язки...— тут він обернувся до Мелісандри.— Ти присягаєшся, що іншого виходу немає? Присягнися власним життям, бо я обіцяю: якщо брешеш, я тебе на шматки порву.

— Ви — той, хто має стати проти Чужого. Той, чий прихід було пророковано п’ять тисяч років тому. Червона комета звістила ваш прихід. Ви — королевич обіцяний, і ваша поразка означатиме поразку всього світу.

Мелісандра підійшла до нього, її червоні вуста розтулилися, а рубін запульсував.

— Віддайте мені хлопця,— прошепотіла вона,— і я віддам вам королівство.

— Він не може,— сказав Давос.— Едрика Шторма немає.

— Немає? — обернувся Станіс.— Що значить немає?

— Він на борту лісянської галери, далеко в морі.

Давос дивився на Мелісандрине бліде обличчя-сердечко. Раптом він помітив сліди сум’яття, раптову невпевненість. «Вона нічого не бачила!»

Очі короля на запалому обличчі здавалися темними синцями.

— Байстрюка вивезли з Драконстону без мого дозволу? Галера, кажеш? Якщо лісянець хоче використати хлопця, щоб доїти з мене золото...

— Це робота вашого правиці, сір,— сказала Мелісандра й кинула на Давоса проникливий погляд.— Ви його повернете, мілорде. Повернете.

— До хлопця мені вже не дістатися,— мовив Давос.— І вам теж, міледі.

Від погляду її червоних очей він аж зіщулився.

— Слід було зоставити вас у темряві, сер. Ви розумієте, що ви наробили?

— Це був мій обов’язок.

— А дехто назвав би це зрадою,— Станіс підійшов до вікна й задивився в ніч. «Він шукає очима корабель?» — Я підніс тебе з бруду, Давосе,— сказав король не так сердито, як утомлено.— Невже мої надії на твою відданість були завищені?

— На Чорноводді за вас загинуло четверо моїх синів. Я й сам міг загинути. Я завжди був вам відданий,— заговорив пачкар. Наступні слова Давос Сіворт обдумував довго: він знав, що від них залежить його життя.— Ваша світлосте, ви взяли з мене обітницю давати вам чесні поради й завжди коритися, захищати королівство від супостата й боронити народ. Хіба Едрик Шторм не з вашого народу? Не з тих, кого я присягався боронити? Я стримав обітницю. Як це можна вважати зрадою?

Станіс знову скреготнув зубами.

— Я цієї корони не просив. Золото на голові — важке й холодне, та поки я король, у мене є обов’язки... Якщо доведеться офірувати одну дитину заради спасіння мільйона від темряви... Офіра... вона ніколи не буває легкою, Давосе. Бо тоді це не справжня офіра. Скажіть йому, міледі.

— Азор Агай,— заговорила Мелісандра,— загартував Світлоносця кров’ю серця власної коханої дружини. Якщо людина має тисячу корів і віддає одну богові — це ніщо. Та якщо людина має лише одну корову...

— Вона говорить про корів,— звернувся Давос до короля,— а я — про хлопчика, друга вашої донечки й сина вашого брата.

— Сина короля, в чиїх жилах біжить королівська кров,— Мелісандрин рубін на шиї світився, як червона зірка.— Ви гадаєте, що врятували Едрика Шторма, цибулевий лицарю? Коли западе довга ніч, Едрик Шторм, хай де він ховатиметься, згине разом з усіма. І ваші сини також. Землю накриють темрява й холод. Ви втручаєтесь у справи, на яких не розумієтеся.

— Я багато на чому не розуміюся,— визнав Давос.— Ніколи й не претендував. Я добре знаюся на морях і річках, на береговій лінії, на скелях і мілинах. Я знаю таємні бухти, куди непомітно можна причалити човен. А ще я знаю, що король боронить свій народ, бо як ні, то ніякий він не король.

Станіс потемнів з обличчя.

— Ти з мене глузуєш просто мені в лице? Мене вчитиме королівських обов’язків контрабандист цибулі?

Давос опустився навколішки.

— Якщо я образив, зітніть мені голову. Я помру, як і жив, вашим вірним підданим. Та спершу вислухайте мене. Вислухайте заради отої цибулі, що я вам привіз, і тих пальців, які ви мені відрубали.

Станіс витягнув з піхов Світлоносця. Кімнату наповнило його сяйво.

— Кажи, що маєш, але швидко.

Жили в короля на шиї напнулися, як дроти.

Давос, покопирсавшись під плащем, видобув пом’ятий аркуш пергаменту. Він здавався тоненьким і крихким, але кращого щита пачкар не мав.

— Королівський правиця мусить уміти читати й писати. Мене учить мейстер Пілос.

Розправивши листа на коліні, він почав читати у світлі чарівного меча.

Джон

Йому снилося, що він знов у Вічнозимі — кульгає повз кам’яних королів на їхніх престолах. Їхні сірі гранітні очі проводжали його, а сірі гранітні пальці стискалися на руків’ях іржавих мечів, що лежали у них на колінах. «Ти не Старк,— бурмотіли вони важкими гранітними голосами.— Тобі тут не місце. Забирайся». А він глибше пірнав у темряву. «Батьку! — гукав він.— Бране! Риконе!» Ніхто не відповідав. Шию обдував холодний вітерець. «Дядьку! — гукав Джон.— Дядьку Бенджене! Батьку! Будь ласка, батьку, поможи мені!» Нагорі почулися барабани. «У великій залі бенкет, але мене там не чекають. Я не Старк, мені тут не місце». Милиця ковзнула, і він упав навколішки. У крипті темнішало. Десь погасло світло. «Ігритто? — прошепотів Джон.— Пробач мене. Будь ласка». Та то був деривовк, попелястий і примарний, у плямах крові,— його золоті очі сумно сяяли в мороці...

У келії було темно, ліжко тверде. Його власне ліжко, пригадав Джон, його власне ліжко у його власній келії стюарда в покоях Старого Ведмедя. Взагалі-то тут йому мали би снитися солодші сни. Навіть загорнувшись у шкури, він мерзнув. Раніше, до розвідки, разом з ним у келії спав Привид, грів його холодними ночами. А в глушині біля Джона спала Ігритта. «І тепер нема їх обох». Він власноруч спалив Ігритту, як вона й хотіла, а Привид... «Де ти?» Невже він теж загинув, невже саме це й означав той сон — той закривавлений вовк у крипті? Але вовк уві сні був сірий, а не білий. «Сірий, як Бранів вовк». Може, тенійці вистежили його й убили біля Корони Королеви? Якщо так, Бран для нього втрачений назавжди.

Отак міркував Джон, коли засурмив ріжок.

«Ріжок зими»,— подумав Джон, не до кінця прокинувшись. Але Манс так і не відшукав ріжок Джорамуна, тож ні, це не може бути він. Почувся другий сигнал, довгий і гучний, як і перший. Джон розумів: слід підвестися й