Буря Мечів - Джордж Мартін

піші велети, які котили на велетенських дерев’яних колесах дерево з загостреним кінцем. «Таран»,— похмуро подумав Джон. Якщо брама ще тримається, кілька цілунків цієї штуки швидко перетворять її на скіпки. Обабіч дикунів їхало море вершників у дубленій шкірі, з обпаленими ратищами; бігли лучники, бігли сотні піхотинців зі списами, пращами, палицями та шкуратяними щитами. Кістяні колісниці з Замерзлого узбережжя гримотіли на флангах, стрибаючи на корінні й камінні позаду запряжок великих білих собак. «Шал дикого світу»,— подумав Джон, слухаючи вищання волинок, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамонтів, свист і крики вільного народу, ричання велетів їхньою давньою мовою. Від криги відлунював гуркіт барабанів і котився, наче грім.

Джон відчув навколо розпач.

— Та їх, певно, сотня тисяч,— простогнав Шовк.— Як нам зупинити стількох?

— Їх зупинить Стіна,— почув Джон власний голос. Розвернувшись, він повторив гучніше: — Їх зупинить Стіна.

То були порожні слова, але йому потрібно було їх промовити — майже так само, як братам потрібно було їх почути.

— Манс хоче залякати нас своєю чисельністю. Він гадає, ми дурні? — Джон уже кричав, забувши про ногу, і його слухали всі й кожен.— Колісниці, вершники, всі ці піші дурні... що вони зроблять нам тут, нагорі? Ви колись бачили, щоб мамонт видерся на стіну? — зареготався він, і його сміх підхопили Пип, Оуен і ще дюжина хлопців.— Вони ніщо, з них толку не більше, ніж з оцих наших солом’яних братів, вони не можуть нас дістати, не можуть нам нічого вдіяти, і налякати нас вони теж не можуть, ні?

— Ні! — загорлав Грен.

— Вони внизу, а ми нагорі,— провадив Джон,— і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Не пройдуть!

На той час горлали вже всі, підтримуючи його гуркотом слів, вимахуючи мечами й луками, і щоки їхні розчервонілися. Джон помітив Кегза, в якого під рукою висів бойовий ріжок.

— Брате,— звернувся до нього Джон,— сурміть бій.

Широко посміхнувшись, Кегз підніс ріжок до вуст і двічі протяжно засурмив, що означало: дикуни! Інші ріжки підхопили цей клич, аж, здалося, здригнулася Стіна, і луна цих гортанних стогонів заглушила всі звуки.

— Лучники,— мовив Джон, коли сурми затихли,— цільтесь у велетів з тараном, усі до останнього. Стріляйте за моєю командою, не раніше. ВЕЛЕТИ З ТАРАНОМ! Стріли мають їх поливати на кожному кроці, але мусимо дочекатися, поки вони вишикуються. Кожен, хто змарнує стрілу, полізе вниз її забирати, чули мене?

— Так,— гаркнув Оуен Одоробало,— я чую, лорде Сноу.

Джон засміявся — він сміявся як п’яний чи божевільний, і з ним сміялися брати. Він бачив: колісниці й вершники на флангах уже добряче обігнули дикунів по центру. Дикуни ще й третину милі не здолали, а бойовий порядок уже розпадався.

— Заряджайте в метавки триболи,— звелів Джон.— Оуене, Кегзе, спрямуйте катапульти в центр. Стріломети заряджайте вогняними дротиками й чекайте на мою команду,— мовив він і тицьнув у хлопчаків-кротівців.— Ти, ти і ти, ставайте тут зі смолоскипами.

Наближаючись, дикунські лучники стріляли: кидалися вперед, зупинялися, випускали стрілу, тоді знову пробігали десяток ярдів, їх було так багато, що в повітрі постійно літали хмари стріл, та жодна не долітала. «Марна справа,— думав Джон.— От де дається взнаки брак дисципліни». Маленьким дикунським лукам з кості й дерева далеко було до велетенських тисових луків Нічної варти, та й дикуни цілилися в людей, які були на сімсот футів вище.

— Нехай стріляють,— сказав Джон.— Чекайте. Тихше.

За спинами маяли плащі.

— Вітер дме нам в обличчя, він здуватиме стріли. Чекайте.

Ближче, ближче. Волинки голосили, барабани гуркотіли, дикунські стріли пурхали і падали.

— Натягнули! — Джон підніс власного лука й напнув стрілу до вуха. Так само зробив Шовк, і Грен, і Оуен Одоробало, і Зайвий Чобіт, і Блекджек Булвер, Аррон і Емрик. Підкинула арбалет до плеча Зі. Джон дивився, як наближається таран, а обабіч нього важко тупали мамонти й велети. Здалеку вони були такі маленькі, що їх, здавалося, долонею розчавити можна. «Якби тільки рука в мене була така велика». Вони ступили на поле побоїща. З туші дохлого мамонта, обабіч якого тупотіли дикуни, злетіли сотні ворон. Ближче і ближче, аж поки...

— СТРІЛЬ!

Чорні стріли з сичанням метнулися вниз, як змії на оперених крилах. Джон не марнував часу, роздивляючись, куди вони влучили. Щойно перша стріла вилетіла з лука, він потягнувся по другу.

— В гніздо — дотяг — стріль!

Тільки-но стріла майнула, він намацав наступну.

— В гніздо — дотяг — стріль!

Знову і знову. Джон крикнув команду метавці й одразу почув рипіння, й затим важко гупнувся велет: це в повітря вилетіла сотня гострих сталевих трибол.

— Катапульти! — гукнув Джон.— Стріломети. Лучники, стріляйте без команди.

Тепер уже стріли дикунів поціляли в Стіну, але на сотню футів нижче, ніж треба. Другий велет завертівся й заточився. В гніздо — дотяг — стріль. Мамонт врізався в сусіднього, бачив Джон, і на землю посипалися велети. В гніздо — дотяг — стріль. Таран упав, зламавшись, бачив Джон, а велети, які штовхали його, лежали мертві або присмертні.

— Вогняні стріли,— крикнув він.— Таран має згоріти.

Ревіння поранених мамонтів і громовитий крик велетів змішувалися з барабанами й волинками, створюючи жахливу какофонію, а лучники все напинали тятиви і стріляли, так наче поглухли, як покійний Дик Форлард. Може, останні брати тут — рештки колишньої величі, але ж вони — вояки Нічної варти, чи майже вояки — зараз це байдуже. «І тому дикуни не пройдуть».

Один з мамонтів ошаліло бігав, розкидаючи дикунів своїм хоботом і топчучи ногами лучників. Джон ще раз напнув тятиву й пустив стрілу тварині в кошлату спину, щоби ще її підстьобнути. На сході й на заході фланги дикунського війська, не зустрівши опору, досягли Стіни. Зупинялися й розверталися колісниці, а вершники безцільно купчилися під велетенським крижаним стрімчаком.

— Брама! — почувся крик. Певно, Зайвого Чобота.— Мамонт коло брами!

— Вогонь,— гаркнув Джон.— Грене, Пипе!

Грен пожбурив геть лук, перекинув на бік барило оливи й покотив до краю Стіни, де Пип вибив з нього клин, запхав у отвір скручену ганчірку й підпалив її від смолоскипа. Удвох вони перекинули барило через край. На сотню футів нижче воно врізалося в Стіну й тріснуло, вибухнувши клепками й полум’яною оливою. А Грен уже котив до краю наступну діжку, і Кегз також. Пип підпалив обидві.

— Попався! — закричав Шовк, звісивши голову з краю