Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Відповісти дівчина не встигла. З туману вискочив розпатланий чоловік, з диким криком заскочив у візок, а побачивши там ельфійку, грізно просипів:

— Уб'ю.

І справді спробував убити. Здоровенним мечем, який при першому ж замаху встромився в стелю, де й застряг. Витягти зброю чоловік не встиг. Вовк, на якого він якимось дивом не наступив, боднув його під коліна, ударом лапи допоміг звалитися на спину, а потім притиснув до підлоги і багатообіцяюче загарчав.

— Ой, — тільки й зміг сказати повалений воїн.

***

— Вона мене того, — туманно скаржився Фініст, червоніючи, як дівчина.

— Хм, — похмуро його підтримувала Дженні.

— Він сам винен, він… — гордо казала Аллочка, про всяк випадок виставивши перед собою блюдо з жабою. Жаба не заперечувала, вона лежала на спині, смикала лапками і, схоже, сміялася.

— Моя доня, — сумно повторював ельф і ще сумніше зітхав.

Водяний розумно мовчав і придурювався корчом.

А вовк, який спробував розібратися в тому, що відбувається, тримався передніми лапами за голову і хитався всім тілом з боку на бік. Потім йому хорові виправдання набридли і він хряпнув лапою по сидінню так, що Аллочка впустила блюдо з жабою. Після чого, не слухаючи скарг постраждалої, дістав сувій і написав:

— Висадимо за першої ж нагоди.

— У болоті? — мстиво уточнила ельфійка

— Так, — підтвердив вовк.

— Але нам потрібна жива й мертва вода, — зам’явся Фініст.

— Її тут немає.

— А де є? — зацікавилася Дженні.

— В іншому світі! — написав вовк так люто, що прорвав папір, коли ставив крапку.

Потім зітхнув, дістав ще один сувій і почав щось там писати і креслити. Те, що вийшло в результаті, він, окинувши Фініста поглядом повним сумнівів, віддав Дженні.

Дівчина розгорнула сувій і свиснула. Вовк справді знав, де шукати потрібну воду. Він вказав координати світу, потім координати царства. Намалював як пройти до Чарівного Лісу котрий, судячи з схеми, насправді був лабіринтом. І як там дійти до озер.

— Дякую, — подякувала Дженні.

— Я ж казав, у вовка треба питати, — життєрадісно сказав Фініст.

Вовк загарчав.

Віз зупинився, відчинив двері і Фініст, не перестаючи переможно посміхатися, полетів назовні, після потужного стусану вовчою лапою.

Дженні вийшла сама. Озирнулась, помилувалася черговим чи то каменем, чи то могильним горбком на черговому острівці і пішла піднімати на ноги супутника, що проорав носом бруд.

***

Василина, яка спостерігала через блюдечко за переговорами з вовком та компанією полегшено зітхнула. Знала вона цього вовка. І впізнала одразу. Не дарма три роки навчалася в Чарівній Школі Семи Царств. Тому й розуміла, що якби Чорний Вовк захотів утопити Фініста у болоті, кидатися на допомогу чоловікові не варто. Марно тому що. Та ще й під гарячу руку можна було потрапити.

— А може, краще б утопив? — спитала Василина сама в себе, але швидко зрозуміла, що вдовою бути не хоче, стерла долонею зображення на блюдечку і пішла радитися з Бабою Ягою. Чомусь Премудрій почало здаватися, що Фініст всупереч інструкції зайнявся чимось не тим.

***

— Болото, — сказав Луї, після того, як сандалії пронесли його і Міррет крізь черговий портал.

Порадившись вони вирішили й далі йти слідом дивних осіб, які спалили кукурудзяне поле. Хоча б для того, щоб спитати, навіщо вони це зробили? Може, у спаленні кукурудзи була якась найвища мета. Може це взагалі слід від проведеного ритуалу, через який і з'явилося у міжсвіті щось із щупальцями. Або, навпаки, поле підпалили для того, щоб такі сліди знищити.

Загалом, сандалі були відразу охрещені собачкою з чудовим нюхом і переслідування продовжилося.

— Знаєш, схоже ми шукаємо якихось ненормальних, — сказав Луї, коли Міррет вдосталь налюбувалася дуже цінною і чарівною пліснявою на корі дуже негарного дерева.

Дівчина навіть зіскребла трохи цієї плісняви собі на долоню. Потім зрозуміла, що ємності для неї все одно немає і з жалем струсила видобуток у воду. Зате маячок на дерево повісила, упевнена, що обов'язково знадобиться.

— Чому ненормальних? — спитала Міррет.

— Ну, а як ще назвати людей, які чомусь поперлися саме сюди і навіть твого цінного слизу не колупали?

— Може, вони сліди плутали?

— Дивно вони якось сліди плутають. По порталах стрибають, які навіть я відчуваю, а тітка ще й відстежити зможе.

— Звідси вони не через портал пішли, — сказала Міррет.

— Ага, на якійсь фонящій магією штуці полетіли, яку відстежити можу навіть я, — не став сперечатися Луї і потикав ногою в горбок. Цікавий такий горбок. — Міррет, тобі скарби потрібні?

— А?

— Тут якийсь ідіот щось закопав. І захисною сферою оточив. Ось його й виперло нагору, як газову бульбашку, — сказав Луї. — А закопують у десяти відсотках випадків щось цінне.

— Лише у десяти?

— Ну, два відсотки йдуть на сміття, решта на трупи. А труп би я одразу впізнав. Сміття тут простіше кинути в болото.

— Ага, — сказала Міррет і почала шукати в сумці лопату. Скарби їй були потрібні, як практично будь-якому студенту.

Лопату Міррет знайшла швидко. А заразом знайшла і порожню пляшечку для зілля. Так що лопата була вручена Луї, а сама дівчина озброїлася ножем і пішла колупати цінну плісняву.

Копав Луї недовго. Підколупнув вершину горбка, сколупнув його і відразу побачив захисну сферу. У сфері виблискувала золотими куточками невелика скринька.

— Міррет, ти сфери розкривати вмієш? — спитав Луї, звільняючи знахідку від навколишньої глини, замішаної на тині.

— Ні, — легковажно озвалася дівчина. — Але в мене є амулет для злому охоронних заклинань. Ми якось хотіли подивитися питання на іспит, скинулися та купили. А потім він у мене залишився, бо я була поза підозрою. Я той предмет добре знала.

— Давай, — сказав Луї.

Через п'ять хвилин скринька, котра виявилася наповненою книгами, причому, як на зло, саме тими, які можуть стати в нагоді некроманту, що вирішив досягти вершин мистецтва, спочивав у сумці Міррет. Ні, Луї зовсім не збирався чогось там досягати. Мороки з некромантією багато, а віддачі практично немає, але продати ці книги можна було дуже навіть вигідно. Особливо якщо довірити продаж родичам або продати їм. Серед рідних Луї багато ненормальних було.