Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

День був темний і похмурий. Зранку не зійшло сонце, а потім аж до вечора грізна темрява лише густішала, тож усі серця в Місті відчували її гніт. Високо вгорі з Чорної Землі повільно повзла на Захід велетенська хмара і, линучи за вітром війни, пожирала рештки світла. Унизу повітря було важке та нерухоме, мовби ціла долина Андуїну очікувала наступу нищівної бурі.

Приблизно об одинадцятій годині, звільнившись на часину від служби, Піпін вийшов на вулицю і подався шукати собі їжі та питва, щоби звеселити понуре серце і полегшити тягар чекання. При спільному столі він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з вилазки через Пеленнорські поля до Веж Дозорців на Насипній Дорозі. Разом вони прогулялися до стін, бо гобіт почувався в цьому Місті бранцем і задихався навіть у гінкій Цитаделі. Тож Піпін і ґондорець сіли пліч-о-пліч на амбразурі, що виходила на схід, де вони їли та бесідували напередодні.

О тій порі саме мало б сідати сонце, проте неозора пелена простягалась уже далеко-далеко на захід, і, лише поринаючи в Море, денне світило спромоглося послати короткий прощальний полиск перед ніччю. І саме тоді його побачив Фродо, який був біля Роздоріжжя і торкнувся голови поваленої фігури короля. Проте до Пеленнорських полів у тіні Міндоллуїну той полиск не долинув — вони залишилися коричневими та жахливими.

Піпінові вже почало здаватися, наче минули роки, відколи він сидів тут попереднього разу, в той призабутий час, коли ще був гобітом — безжурним мандрівником, котрого мало обходили небезпеки, які він долав. Тепер він був тільки одним із незначних солдатів у місті, що готувалося до страхітливої атаки, вдягнутий, як і всі воїни величної, проте похмурої Вартової Вежі.

В інший час і в іншому місці Піпіна, можливо, тішив би його новий одяг, але гобіт уже збагнув, що став частиною того, що язик не повертався назвати грою: він і справді був вірним слугою похмурого господаря, котрому загрожувала страшна небезпека. Кольчуга обтяжувала гобіта, шолом стискав йому голову. Плащ він поклав під себе й сів на нього. Потім відвів стомлений погляд од темних полів унизу, позіхнув і зітхнув.

— Цей день зморив тебе, так? — запитав Береґонд.

— Так, — відказав Піпін, — дуже: я стомився ледарювати і чекати. Я клацав підборами біля дверей покою свого пана не одну повільну годину, доки він сперечався з Ґандальфом, із Принцом і з рештою поважних осіб. А я, пане Береґонде, не звик голодним чекати на інших, тих, котрі сидять собі та їдять. Це — вкрай тяжке випробування для гобіта. Ти, певна річ, скажеш, що мені слід бути вдячним і за таку честь. Однак яка з тої честі користь? Утім, яка користь навіть із їжі та з напоїв, коли на нас насувається ця тінь? Що це все означає? Вже й повітря здається густим і коричневим! І часто у вас тут така пітьма, коли вітер дме зі сходу?

— Ні, — сказав Береґонд, — це не вибрики погоди нашого світу, це — творіння Його злоби, роздмуханий дим із Гори Вогню, який він жене понад землею, щоб очорнити серця та наміри. І це відбувається насправді. Я дуже хотів би, щоби повернувся Володар Фарамир. Він би не злякався. Але тепер хтозна, чи повернеться він узагалі з протилежного берега Ріки, з Темряви?

— Так, — погодився Піпін, — Ґандальфа теж це хвилює. Він, здається, був розчарований, коли не застав Фарамира тут. А куди подався сам Ґандальф? Він полишив Володареву нараду ще перед обідом, і то не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває якісь погані вісті.

Раптом розмова урвалась: обоє співрозмовників замовкли і завмерли, тільки слухали. Піпін припав до землі, затиснувши вуха руками, а Береґонд, який, розповідаючи про Фарамира, саме визирнув крізь амбразуру, так і не зрушив із місця — закляк, витріщивши здивовано очі. Піпін упізнав моторошний крик, який він уже чув колись давно в ширській Мокві, проте нині той крик був сильніший, аніж тоді: в ньому було більше ненависті, яка пронизувала серце отруйним відчаєм.

Нарешті Береґонд ледве спромігся на слово:

— Вони вже тут! Наберися мужності й поглянь! Там, унизу, з’явилися потвори.

Піпін спроквола видряпався на те місце, де він до того сидів, і визирнув за стіну. Під ними стелився тьмяний Пеленнор, що губився в темряві при майже невидимій лінії Великої Ріки. І у пітьмі передчасної ночі гобіт розгледів, як понад полями на середній висоті прудко кружляють, неначе тіні, п’ять птахоподібних силуетів: огидні, як стерв’ятники, більші за орлів, жорстокі, як смерть. Вони то підлітали зовсім близько до стін, майже на відстань пострілу з лука, то, роблячи кола, відлітали геть.

— Чорні Вершники! — пробурмотів Піпін. — Чорні Вершники в повітрі! Поглянь, Береґонде! — скрикнув він. — Вони щось шукають, чи не так? Дивися, як вони кружляють і падають униз, далеко-далеко вниз — онде до того місця! Ти бачиш, там щось наче рухається по землі? Маленькі темні фігурки. Так, то люди на конях — четверо чи п’ятеро. Ой! Я цього не витримаю! Ґандальфе! Ґандальфе, порятуй нас!

Ось ще один протяжний вереск розлігся в повітрі й стих, а гобіт упав зі стіни до Береґонда, дихаючи, як загнана тварина. Крізь той моторошний крик ледве чутно, ніби дуже здаля, долинув, здіймаючись із пониззя, поклик сурми й урвався на довгій високій ноті.

— Фарамир! Володар Фарамир! Це його клич! — скрикнув Береґонд. — О, хоробре серце! Та чи добереться він до Брами, якщо ці бридкі пекельні яструби мають зброю, а не лише наганяють страх? Але ж глянь! Вони тримаються. Вони домчать до Брами. Ні! Коні сахнулися. Глянь! Люди впали, біжать на своїх двох. Ні, один іще верхи, та він повертається до інших. Це Капітан: він згуртує і тварин, і людей. Ой! Одна потвора кинулася до нього. Допоможіть! Допоможіть! Невже ніхто не вийде до нього? Фарамире!

З тими словами Береґонд рвонув із місця і розтанув у пітьмі. Соромлячись власного страху — адже Береґонд із Варти насамперед подумав про свого улюбленого капітана, — Піпін підвівся і визирнув на поля. Тієї миті він побачив, як на півночі промайнула срібно-біла блискавиця і, наче маленька зірка, впала на сутінковий