Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Тоді підвелась Еовин.

— Ходімо, пане Меріадоку! — мовила вона. — Я покажу спорядження, яке я приготувала для тебе.

І обоє вийшли зі шатра.

— Араґорн, від’їжджаючи, попрохав мене лише про одне, — пояснила Еовин, коли вони йшли між наметів, — аби я озброїла тебе для битви. Я пообіцяла йому виконати це, як зумію. Серце підказує мені, що військове спорядження стане тобі у пригоді.

Тож Еовин повела Мері до одного з куренів у тому кутку, де мешкали королівські вартові. Зброяр виніс їм невеликий шолом, круглий щит і решту спорядження.

— Ми не знайшли панцира, що пасував би тобі, — мовила панна, — і нам забракло часу викувати для тебе кольчугу, проте ось — візьми цей міцний шкіряний камзол, пояс і ніж. Меча ти маєш.

Мері вклонився, а Еовин показала йому щит, схожий на той, який отримав Ґімлі, зі зображенням білого коня.

— Візьми ці речі, — сказала Еовин, — і нехай вони принесуть тобі успіх! Бувай наразі, пане Меріадоку! Проте, можливо, ми ще зустрінемося: ти і я.

*

Отак і лучилося, що пітьма дедалі густішала, а Король Марки готувався вести своїх Вершників дорогою на Схід. На серцях у них було тяжко, а багато хто в темряві аж тремтів од страху. Проте то був суворий народ, вірний своєму володареві, тож тільки дехто наважився плакати чи нарікати уголос, навіть у Схові, де прихистилися біженці з Едораса: жінки, діти і старці. Над ними нависла судьба, та вони зустріли її мовчанням.

Швидко збігло дві години, й ось король уже сидів на своєму білому скакуні, шерсть якого аж мерехтіла в напівтемряві. Теоден здавався рославим і гордовитим, хоча волосся, що струменіло з-під його високого шолома, було біле, як сніг. І багатьох людей дивував його вигляд, і дух їхній підносився, бо король уже не був згорбленим і боязким.

Там, на широких пониззях гомінкої ріки, вишикувались у бойовому порядку кільканадцять загонів Вершників — добрих п’ять сотень і ще п’ятдесят воїнів при повному озброєнні та ще не одна сотня людей зі запасними кіньми і з легким спорядженням. Озвалася єдина сурма. Король здійняв руку — і військо Марки мовчки виступило в путь. Першими рухалися дванадцять уславлених Вершників із королівського дому. Опісля їхали король і Еомер — праворуч од нього. Він щойно попрощався зі сестрою, вгорі у Схові, і його гнітив спогад про це, все ж усі Еомерові думки линули вперед — випереджаючи дорогу, що прослалася перед ними. За королем їхав Мері на Гладуні, а поряд — ґондорські гінці та ще дванадцятеро королівських придворних. Усі проїздили повз довгі ряди людей, котрі зі суворими обличчями завмерли в очікуванні. А наприкінці ряду один із них звів очі й кинув на гобіта пронизливий погляд. Коли ж Мері глянув на воїна у відповідь, то йому здалося, що той юнак був нижчий і стрункіший за інших. Гобіт помітив блиск його сірих ясних очей і раптом здригнувся, бо збагнув, що це обличчя людини, котра втратила надію і вирушає на пошуки смерті.

Військо спускалося сірою дорогою вздовж Сніготоків, що несли свої гомінкі води камінням, минаючи маленькі села Нижнього Капища та Верхнього Потоку, а з численних темних дверей на воїнів дивилося чимало сумних жіночих очей. Отак — без ріжків, без арф і без мелодики людських голосів — розпочався великий похід на Схід, оспіваний у роганських піснях, що їх складали різні покоління людей, котрі жили опісля.

З Капища Смурного хмурого ранку

повів капітанів Тенґелів син —

до Едораса, відвічних тих зал

Марки схоронців — туманних зал,

злоторізьблених, пітьмою вкритих.

Він попрощав народ свій вільний,

трон свій високий, і місця священні, —

закінчено учту, і світло зів’яло.

Рушив король, а страх — вслід за ним,

доля ж — попереду. Вірно він

клятви дотримав усі, що давав.

Ішов Теоден усі п’ять днів і ночей

на схід: уперед еорлінґи! —

До Болотистих Узгранич, до лісу Фірієн —

шість тисяч списів до Сонця Спадного,

до Мундбурґа мужнього під Міндоллуїном,

полуденного міста морських королів,

що в пастці ворожій, в кільці вогняному.

Гнала їх Судьба, а Морок ковтнув

коней, і кінноту — і цокіт копит

у тиші згинув, — залишивши лиш пісню сумну.

І справді, король приїхав до Едораса, коли згустилася пітьма, хоча був щойно полудень. Там він зупинився лише ненадовго, щоби до війська могли долучитися ті шістдесят Вершників, котрі спізнилися на збір. І, пообідавши, Теоден наказав знову ладнатись у путь, і ласкаво попрощався зі своїм зброєносцем. А Мері востаннє попрохав дозволу не розлучатися з ним.

— Твій Гладун не витримає нашої подорожі, — я вже казав тобі про це, — мовив Теоден. — І що робитимеш ти, пане Меріадоку, під час страхітливої битви, яку нам доведеться дати на полях Ґондору? Хоча ти і мій мечоносець, і серце у тебе велике, проте — не вельми високий зріст.

— Цього ніхто не знає, — відказав Мері. — Та навіщо, володарю, ти взяв мене за свого мечоносця, якщо не збирався залишити при собі? Я не хочу, щоби про мене тільки і згадували в піснях як про гобіта, котрого ніколи нікуди не брали!

— Я взяв тебе, щоби зберегти тобі життя, — відповів Теоден, — і щоби ти вчинив так, як я накажу. Жоден із Вершників не може тебе везти, бо ти будеш зайвим тягарем для нього. Якби та битва відбувалася перед моїми брамами, тоді, можливо, менестрелі оспівали би твої подвиги, та звідси до Мундбурґа, де править Денетор, шістдесят миль і ще дві. Край порожнім балачкам!

Мері вклонився і, нещасний, пішов геть, оглядаючи лави Вершників. Загони вже готувалися від’їжджати: чоловіки затягували пояси, оглядали сідла, гладили коней, а дехто з тривогою вдивлявся в низьке небо. Й ніхто не помітив, як один із Вершників підійшов до гобіта і тихо прошепотів йому на вухо:

— Хоч нема охоти, та буде робота, — так у нас кажуть. І це мені допомогло.

Тоді Мері звів очі й побачив того самого Вершника, на котрого він звернув увагу ще вранці.

— Ти прагнеш їхати туди, куди вирушає Володар Марки, — це написано в тебе на обличчі.

— Так,