Битва королів - Джордж Мартін
Сер Кеван знову звівся на ноги.
— З волі його світлості нагороджується його відданий радник Пітир Бейліш за свою вірну службі короні й державі. Повідомляємо, що лорду Бейлішу пожалувано замок Гаренхол з усіма землями та прибутками, з престолу якого віднині він правитиме як верховний лорд Тризуба. Згаданий титул переходить Пітиру Бейлішу, його синам і онукам повік-віків, а всі лорди Тризуба мають присягнути на вірність своєму законному сюзерену. Королівський правиця й мала рада дають згоду.
Стоячи навколішках, Мізинчик звів очі на короля Джофрі.
— Смиренно вам дякую, ваша світлосте. Гадаю, це означає, що мені треба завести синів і онуків.
Джофрі розсміявся, а з ним і придворні. «Верховний лорд Тризуба,— подумала Санса,— а ще лорд Гаренхолу». Вона не розуміла, чому він так радіє: винагорода була така ж порожня, як титул, отриманий Галіном Піромантом. Гаренхол проклятий, усі це знають, та й нині він навіть не в руках Ланістерів. Крім того, лорди Тризуба — васали Річкорину й дому Таллі, а ще — короля на Півночі, тож ніколи не визнають Мізинчика як свого сюзерена. «Якщо тільки їх не примусять. Якщо тільки мого брата, дядька й дідуся не скинуть і не вб’ють». Ця думка налякала Сансу, але вона сказала собі не дуріти. «Роб в усіх боях перемагав. І лорда Бейліша теж переможе, якщо доведеться».
Того дня в лицарі висвятили понад шістсот осіб. Напередодні вони відстояли всенощну у Великому септі Бейлора, а на ранок босоніж перетнули місто, щоб довести смирення в серці. Тепер вони стояли, вдягнені в нефарбовану вовну, щоб від королівської варти прийняти посвяту в лицарі. Це забрало чимало часу, адже під рукою виявилося тільки троє з братства білого меча. Мандон Мур загинув у бою, Гончак зник, Ейрис Окгарт був у Дорні з королівною Мірселлою, а Джеймі Ланістер — в полоні у Роба, тож від королівської варти лишилися тільки Балон Свон, Мірин Трант і Озмунд Кетлблек. Отримавши лицарство, чоловіки підводилися, застібали на поясі ремінь з мечем і ставали під вікнами. Дехто натер собі до крові ноги, босоніж перетинаючи місто, але, здавалося Сансі, всі вони гордо виструнчувалися.
Заки всі новоспечені лицарі отримали свій титул сера, зала занудьгувала, і Джофрі теж. Люди на балконі почали непомітно вислизати геть, а от ті, що стояли внизу, втекти без королівського дозволу не могли, тож опинились у пастці. З того, як Джоф товкся на Залізному троні, видно було, що він би радо їм цей дозвіл дав, але день ще не закінчився. Монета перевернулася, і в залу ввели бранців.
У цьому товаристві теж були вельможні лорди та шляхетні лицарі: вічно невдоволений старий лорд Сельтигар на прізвисько Червоний Краб; сер Боніфер Благочестивий; лорд Естермонт, древніший навіть за Сельтигара; лорд Варнер, який через розбите коліно кульгав, перетинаючи залу, але від допомоги відмовився; сіролиций сер Марк Малендор з відтятою по лікоть лівою рукою; лютий Рудий Ронет, лицар з Гнізда Грифона; сер Дермот з дощових лісів; лорд Віллум з синами Джошуа та Еліясом; сер Джон Фосовей; сер Таймон Булат; Оран, Байстрюк Дрейфмарку; лорд Стейдмон на прізвисько Грошолюб і сотні інших.
Ті, хто переметнувся на другий бік ще під час битви, мали тільки дати присягу Джофрі, а от тих, хто бився за Станіса до самого гіркого кінця, змусили висловитися. Від їхніх слів залежала їхня доля. Якщо вони просили пробачення за зраду й обіцяли надалі віддано служити короні, Джофрі пропонував їм королівський мир і повертав усі землі та права. Та жменька бранців так і не скорилася.
— Не думай, що на цьому все скінчилося, хлопче,— попередив один з них, син-байстрюк котрогось із Флорентів.— Віднині й довіку лорда Станіса береже Цар світла. Коли прийде його час, тебе не врятують усі твої клинки й усі твої каверзи.
— А твій час уже прийшов,— мовив Джофрі та звелів серу Іліну Пейну вивести чоловіка надвір і відрубати йому голову.
Але не встигли поволочити геть одного, як якийсь лицар з похмурим виразом обличчя й вогненним серцем на сюрко закричав:
— Справжній король — Станіс! На Залізному троні сидить чудовисько, породжений від інцесту покруч!
— Тихо! — гаркнув Кеван Ланістер.
Та лицар натомість ще підвищив голос.
— Джофрі — чорний черв’як, що виїдає серце королівства! Його батько — темрява, а мати — смерть! Знищте його, поки він не знищив вас усіх! Знищте їх усіх — шльондру-королеву й черв’яка-короля, лихого карлика й нашіптувача-павука, ці квіти зла. Спасайтеся!
Один із золотих плащів збив його з ніг, але він і далі не змовкав:
— Гряде вогонь очищення! Король Станіс повернеться!
Джофрі скочив на ноги.
— Я тут король! Убийте його! Мерщій! Я вам наказую! — і він лютим, роздратованим жестом рубонув повітря рукою... і заверещав від болю, коли долоня черкнула об один з гострих зубців, які стирчали звідусіль. Ясно-малинова парча на рукаві потемніла, просякнувши кров’ю.— Мамо! — заскиглив Джофрі.
Всі очі були звернені до короля, тож чоловік на підлозі висмикнув у одного з золотих плащів спис і з його допомогою зіп’явся на ноги.
— Престол його не визнає! — крикнув він.— Він не король!
Серсі вже бігла до трону, а от лорд Тайвін сидів непорушний, мов камінь. Він тільки підніс пальця — і наперед з оголеним мечем виступив сер Мірин Трант. Кінець був швидкий і брутальний. Золоті плащі схопили лицаря за руки.
— Не король! — знову крикнув лицар, але сер Мірин засадив йому в груди вістря меча.
Джоф упав матері на руки. До нього підбігли три мейстри й вивели крізь королівські двері. Тоді всі заговорили водночас. Золоті плащі поволокли убитого геть, і по ньому на кам’яній долівці лишався кривавий слід. Вейрис щось шепотів лорду Бейлішу на вухо, а той погладжував бороду. «Вони нас нарешті відпустять?» — подумала Санса. Ще своєї черги чекали два десятки полонених, та чи присягати на вірність, чи сипати прокльонами — хтозна.
Лорд Тайвін звівся на ноги.
— Продовжмо,— сказав він чистим дужим голосом, зразу втихомиривши перешіптування.— Прошу вийти тих, хто хоче попросити пробачення за свою зраду. І більше ніяких дурниць.
Він рушив до Залізного трону і присів на сходинку, за якісь три фути над землею.
Коли
