Битва королів - Джордж Мартін

Теон почувався так, наче тоне. «Чому я дивуюся?» — тупо подумав він. Його кинув батько, кинули дядьки і сестра, навіть той клятий Смердюк. З якого дива воякам тримати йому вірність? Що тут скажеш і що тут зробиш! Тому він просто стояв з мечем у руці під високими сірими мурами й жорстоким білим небом, чекаючи, чекаючи...

Першим перетнув лінію Векс. Три швидкі кроки — і він у вільній позі зупинився поряд з Теоном. Присоромлений хлопчаком, наступним вийшов хмурий-прехмурий Чорний Лорен.

— Хто ще? — запитав Теон.

Наперед виступив Рудий Рольф. Кром. Верлаг. Тимор з братами. Альф Хорий. Гараг Вівцекрад. Четверо Гарло і двоє Ботлі. Останнім вийшов Кенед Кит. Загалом сімнадцятеро.

Серед тих, хто лишився стояти, був Урцен, і Стиг, і всі десятеро, яких привела з Пущанського Насипу Аша.

— Ідіть собі,— мовив до них Теон.— Біжіть до моєї сестрички. Вона вам зрадіє, навіть не сумніваюся.

Стигові принаймні було соромно. Решта пішли без жодного слова. Теон обернувся до сімнадцятьох, які зосталися.

— Повертайтеся на мури. Якщо боги зглянуться на нас, я нікого з вас не забуду.

Усі пішли, та Чорний Лорен лишився.

— Щойно почнеться бій, замкова челядь повстане проти нас.

— Я знаю. І що ти пропонуєш робити?

— Вигнати їх,— сказав Лорен.— Усіх до останнього.

Теон похитав головою.

— Сильце готове?

— Так. Збираєшся скористатися?

— Знаєш кращий вихід?

— Ага. Візьму топір і стану на підйомному мосту — хай повоюють зі мною. По одному, по двоє, по троє — мені байдуже. Ніхто не перетне рову, поки я дихатиму.

«Він готовий до смерті,— подумав Теон.— Йому не перемога потрібна, а кінець, який оспівають у піснях».

— Використаємо сильце.

— Як скажеш,— з презирством в очах озвався Лорен.

Векс допоміг Теону вдягтися до бою. Під чорним сюрко й золотою мантією ховалася добре проолієне кольчуга, а під нею — шар дублених шкір. Озброївшись, Теон, готовий дізнатися, яка доля йому уготована, видерся на сторожову башту на розі, де сходилися східний і південний мури. Північани розосереджувалися, оточуючи замок. Важко було судити, скільки їх. Щонайменше тисяча, а може, і вдвічі більше. «І це проти сімнадцятьох». Вони привезли катапульти і стріломети. На королівському гостинці не видно було рухомих башт, однак у вовчому лісі дерева стільки, що можна збудувати все, що потрібно.

Теон у мирську підзорну трубу мейстра Лувіна роздивлявся прапори. Хай куди він обертався, всюди хоробро ляскав на вітру бойовий топір Сервинів, а були ще дерева Толгартів і тритони Білої Гавані. Рідше траплялися герби Флінтів і Карстарків. То тут, то там навіть виднілися лосі Горнвудів. «Зате нема ні Гловерів — про них подбала Аша,— ні Болтонів зі Страхфорту, та й Амбери вирішили не виходити з тіні Стіни». Не те щоб їхня присутність так уже була потрібна. Незабаром під брамою з’явився хлопчак Клей Сервин, несучи прапор миру на довгому ратищі, щоб оголосити, що сер Родрик Кассель воліє провести переговори з Теоном Перекинчиком.

Перекинчик! Теону стало гірко, як від жовчі. Він пам’ятав, що на Пайк поїхав, аби повести батькові довгі лодії проти Ланістерів.

— Я скоро вийду,— гукнув він униз.— Сам.

Чорний Лорен був проти.

— Тільки кров’ю можна змити кров,— заявив він.— Лицарі, може, і дотримуються перемир’я з іншими лицарями, та коли йдеться про тих, кого вони вважають беззаконниками, вони не так ревно пильнують свою честь.

— Я — королевич Вічнозиму,— наїжачився Теон,— і спадкоємець Залізних островів. А тепер іди знайди дівчину й роби, як я тобі казав.

Чорний Лорен кинув на нього вбивчий погляд.

— Гаразд, королевичу.

«Він теж проти мене,— збагнув Теон. Останнім часом йому здавалося, що навіть каміння Вічнозиму проти нього.— Якщо я помру, то помру без друзів, усіма покинутий». То який у нього лишається вибір, окрім як вижити?

До прибрамної він виїхав з короною на голові. Якась жінка діставала з колодязя воду, а в дверях кухні стояв кухар Гейдж. Вони ховали свою ненависть за похмурими, порожніми обличчями, однак Теон усе одно її відчував.

Коли підйомний міст опустили, над ровом засвистів зимний вітер. Від його дотику Теон здригнувся. «Це просто холод, не більше,— сказав він собі,— це дрижаки, а не трепіт. Навіть хоробрих б’ють дрижаки». І він поїхав вітрові в зуби — попід звідні ґрати й через міст. Перед ним розчахнулася зовнішня брама. Виїжджаючи з-під мурів, він відчував, як хлопчаки спостерігають за ним порожніми очницями, де колись були їхні очі.

Сер Родрик, верхи на сірому в яблуках коні, чекав на нього на ринку. Біля нього на ратищі, яке тримав юний Клей Сервин, майорів деривовк Старків. На площі вони були самі, хоча Теон бачив стрільців на дахах навколишніх будинків, праворуч — списників, а ліворуч — шерегу кінноти під тритоном з тризубом дому Мандерлі. «Всі вони бажають мені смерті». Серед них були хлопці, з якими він пив, грав у кості й навіть ходив по дівках, та якщо він потрапить їм у руки, його це не врятує.

— Пане Родрику,— Теон натягнув повіддя,— мені прикро, що ми зустрілись як вороги.

— А мені прикро, що доведеться ще чекати, щоб тебе повісити,— старий лицар сплюнув на мокру землю,— Теоне Перекинчику.

— Я — Грейджой з Пайку,— нагадав йому Теон.— І герб, під яким зростив мене батько, це кракен, а не деривовк.

— Десять років ти був годованцем у Старка.

— А я б сказав — заручником і в’язнем.

— Тоді, мабуть, лорду Едарду варто було припнути тебе до стіни в підземеллі. Натомість він ростив тебе зі своїми рідними синами, отими милими хлопчиками, яких ти зарізав, а я на свою ганьбу навчив тебе бойових мистецтв. Ліпше б я меча тобі в живіт застромив, ніж у руку вклав!

— Я виїхав на переговори, а не вислуховувати ваші образи. Кажіть, що маєте, старий. Чого вам від мене треба?

— Дві речі,— відповів старий.— Вічнозим і твоє життя. Накажи своїм воякам відчинити браму та скласти зброю. Хто дітей не вбивав, можуть іти собі, але ти лишишся чекати на суд короля Роба. Хай змилостяться над тобою боги, коли він повернеться.

— Роб ніколи більше не побачить Вічнозиму,— пообіцяв Теон.— Він розіб’ється об Кейлінський Рів,