Битва королів - Джордж Мартін
Король Джофрі вдав подив.
— Пане Гарлане, про вроду вашої сестри слава котиться по всіх Сімох Королівствах, але я заручений з іншою. Король має тримати своє слово.
Зашурхотівши спідницями, підвелася королева Серсі.
— Ваша світлосте, на думку малої ради неправильно й немудро брати собі за дружину дочку людини, якій відрубали голову за зраду, дівчину, чий брат влаштував відкритий заколот проти престолу. Сір, ваші радники просять вас задля блага корони розлучитися з Сансою Старк. Леді Марджері набагато гідніша стати королевою.
Як зграя навчених собак, лорди й леді в залі заходилися горлати. «Марджері,— кричали одні.— Хочемо Марджері!» А інші їм вторили: «Ні — зрадливим королевам! Тайрел! Тайрел!»
Джофрі підніс руку.
— Я хотів би вдовольнити бажання свого народу, мамо, але я дав священну обітницю.
Наперед виступив верховний септон.
— Ваша світлосте, боги вважають заручини священними, але ваш блаженної пам’яті батько, король Роберт, уклав цю угоду ще до того, як Старки з Вічнозиму виявили свою нещирість. Їхні злочини проти корони звільняють вас від обіцянок, які ви давали. По Вірі шлюбна угода між вами й Сансою Старк вважається недійсною.
Тронну залу виповнили радісні вигуки, й навколо Санси вибухнули крики «Марджері, Марджері». Санса гойднулася вперед, міцно тримаючись за дерев’яне поруччя балкона. Вона знала, що буде далі, але й досі боялася того, що може сказати Джофрі, боялася, що він не схоче її відпускати і тепер, коли від цього залежало ціле його королівство. Вона почувалася так, наче знов опинилася на мармурових сходах Великого септу Бейлора, чекаючи, що її королевич змилоститься над її батьком, а натомість почула наказ Іліну Пейну відрубати йому голову. «Будь ласка,— молилася вона,— хай тільки скаже, хай тільки скаже».
Лорд Тайвін подивився на свого онука. Джоф кинув на нього похмурий погляд, переступив з ноги на ногу й допоміг серу Гарлану Тайрелу підвестися.
— Боги милостиві. Тепер я вільний вдовольнити бажання свого серця. Я радо одружуся з вашою любою сестрою, сер.
Він поцілував сера Гарлана в зарослу бородою щоку, а навколо залунали вітальні вигуки.
У Санси паморочилось у голові. «Я вільна!» Вона відчувала на собі очі. «Не можна усміхатися»,— нагадала вона собі. Королева попередила її: хай що вона відчуватиме, на обличчі в неї має бути написане горе. «Сина свого принизити не дозволю,— сказала Серсі.— Чула мене?»
«Так. Але якщо мені вже не стати королевою, що зі мною буде?»
«Це ще не вирішено. Поки що ти лишатимешся при дворі під нашою опікою».
«Я хочу додому».
Королева роздратувалася. «Пора вже було зрозуміти: ніхто не отримує в житті того, чого хоче».
«А я отримала,— подумала Санса зараз.— Я звільнилася від Джофрі. Не доведеться ні цілувати його, ні віддавати йому свою цноту, ні народжувати йому дітей. Нехай це робить Марджері Тайрел, бідолаха».
Заки затихли вигуки, лорда Небосаду всадовили за нарадчим столом, а його сини приєдналися до інших лицарів і лордійчуків попід вікнами. Поки викликали решту звитяжців на вручення нагород, Санса напускала на себе вигляд нещасний і покинутий.
Залою промарширував, накульгуючи від бойової рани, Пакстер Редвин, лорд Арбору, обабіч оточений своїми синами-близнюками Горем і Гобліном. За ними йшли лорд Матис Рован у білосніжному камзолі з вигаптуваним золотою ниткою на грудях великим деревом; лорд Рендил Тарлі, худорлявий і лисуватий, з великим мечем у оздоблених коштовним камінням піхвах, що висіли в нього на спині; сер Кеван Ланістер, кремезний лисань з короткою борідкою; сер Адам Марбранд з мідно-рудим волоссям до плечей; вельможні західні лорди Ліден, Крейкгол і Бракс.
Далі йшла четвірка вояків не такого високого роду, які, проте, відзначились у битві: одноокий лицар сер Філіп Фут, який у двобої зарубав лорда Брайса Карона; вільний вершник Лотор Брун, який пробився крізь півсотні фосовейських солдатів, узяв у полон сера Джона зеленого яблука й убив сера Браяна й сера Едвіда червоного яблука, тим самим заробивши собі прізвисько Лотор Ябкожер; Вілліт, сивий латник на службі сера Гариса Свіфта, який витягнув свого господаря з-під смертельно пораненого коня й захистив від дюжини нападників; повнощокий зброєносець на ім’я Джосмин Пеклдон, який убив двох лицарів, поранив третього та ще двох узяв у полон, хоча на вигляд йому заледве можна було дати чотирнадцять років. Вілліта внесли в паланкіні — так серйозно він був поранений.
Сер Кеван зайняв місце поряд зі своїм братом лордом Тайвіном. Коли герольди закінчили оголошувати геройські перемоги, він підвівся.
— З волі його світлості нагороджуються звитяжці за свою відвагу. За його декретом сер Філіп відсьогодні стає лордом Філіпом з дому Футів і йому відходять усі землі, права та прибутки дому Каронів. Лотор Брун висвячується в лицарі, а по війні він отримає землі й фортецю у приріччі. Джосмин Пеклдон нагороджується мечем і латами, конем з королівських стаєнь на його вибір, а коли досягне повноліття, буде висвячений у лицарі. І нарешті, добродій Вілліт нагороджується списом з оздобленим сріблом ратищем, новою кольчугою і шоломом з заборолом. Крім того, добродієвих синів бере на службу дім Ланістерів з Кичери Кастерлі: старшого — як зброєносця, а молодшого — як пажа, з можливістю отримати лицарство, якщо служитимуть чесно й віддано. Королівський правиця й мала рада дають згоду.
Наступними вшанували капітанів королівських бойових кораблів «Борвій», «Королевич Еймон» і «Річкова стріла» разом з молодшими офіцерами з «Богомилості», «Сулиці», «Оксамитової леді» й «Тарана». Наскільки могла судити Санса, головне їхнє досягнення — те, що вціліли в битві на ріці,— цим і справді варто було пишатися. Галін Піромант і майстри з гільдії алхіміків також отримали подяку від короля, хоча, зауважила Санса, до титулів не додавалися ні землі, ні замки, тобто стали ці алхіміки лордами такими самими несправжніми, як лорд Вейрис. А от титул лорда, який отримав сер Лансель Ланістер, важив набагато більше. Джофрі нагородив Ланселя землями, замком і правами дому Дарі, чий останній нащадок загинув у бою у приріччі, «не лишивши законних спадкоємців крові Дарі, тільки двоюрідного байстрюка».
Сер Лансель не з’явився на вручення нагороди: подейкували, поранення може коштувати йому руки або й життя. Казали також, що й Куць помирає від жахливої рани на голові.
Коли герольд оголосив: «Лорд Пітир Бейліш»,— той вийшов наперед, вбраний у рожево-сливові
