Битва королів - Джордж Мартін
Болтон глянув на прапори, які майоріли над вежами прибрамної.
— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима на підході. Тож нехай.
Побачивши, що на нього дивиться Арія, він додав:
— Нан, принеси карафу глінтвейну — щось я змерз у лісі. І дивися, щоб він не захолов. Повечеряти я збираюся на самоті. Ячмінного хліба мені, масла та свинини.
— Миттю, мілорде.
Саме так відповідати було найкраще.
Коли вона увійшла на кухню, Пиріжок робив вівсяне печиво. Троє інших кухарів знімали рибу з кісток, а кухтик над полум’ям крутив вепра на рожні.
— Мілорд просить вечерю та глінтвейну, щоб запити,— оголосила Арія,— і щоб не захололо!
Один з кухарів вимив руки, дістав казан і налив у нього густого солодкого червоного. Пиріжку звеліли натерти в нього прянощів, поки нагріватиметься. Арія взялася допомагати.
— Сам зроблю,— відказав той похмуро.— Не тобі мене вчити, як глінтвейн робиться.
«Він теж ненавидить мене, а може, боїться». Вона позадкувала — не так сердита, як сумна. Щойно їжа була готова, кухарі накрили її срібною покришкою, а карафу загорнули в товстий рушник, щоб не охолола. Надворі западали сутінки. Навколо голів вилися ворони, як почет навколо короля. Один з вартових притримав двері в Погребальну вежу.
— Сподіваюся, це не ласяча юшка,— пожартував він.
Коли Арія увійшла, Руз Болтон, сидячи біля коминка, читав книгу в шкіряній шабатурці.
— Запали свічки,— наказав він, перегортаючи сторінку.— Починає темніти.
Поставивши біля нього їжу, Арія виконала наказ, наповнюючи кімнату мерехтливим світлом і ароматом гвоздики. Болтон пальцем перевернув іще кілька сторінок, тоді згорнув книжку й обережно поклав у вогонь. Довго дивився, як полум’я пожирає її, і в його безбарвних очах відбивалося світло. Стара пересохла шкіра з сичанням спалахнула, а жовті сторінки, згоряючи, ворушилися, так наче їх читає привид.
— Сьогодні ти мені вже не знадобишся,— сказав Болтон, не дивлячись на дівчинку.
Вона мала б тихо, як мишка, вислизнути, але щось її стримало.
— Мілорде,— запитала вона,— а ви візьмете мене з собою, коли поїдете з Гаренхолу?
Він обернув до неї очі, і з його погляду можна було подумати, що до нього раптом заговорила вечеря.
— Я дозволив тобі ставити мені питання, Нан?
— Ні, мілорде,— опустила Арія очі.
— Тож ти мала мовчати. Так?
— Так. Мілорде.
Якусь мить він зачудовано її роздивлявся.
— Що ж, на цей раз я тобі відповім. Повертаючись на північ, я збираюся передати Гаренхол лорду Варго. Тож ти залишишся тут з ним.
— Але я не...— почала була вона.
— Я не звик, щоб мене допитували слуги, Нан,— обірвав він її.— Може, тобі язика вирвати?
Йому це так само просто, як комусь — собаку хвицнути, знала вона.
— Ні, мілорде.
— Тож більше я від тебе нічого не почую?
— Ні, мілорде.
— Тоді йди. А про це зухвальство я забуду.
Арія пішла, але не в ліжко. Коли вона ступила в темряву двору, вартовий при дверях кивнув їй і мовив:
— Буря насувається. Чуєш, як пахне в повітрі?
Шарпав вітер; на смолоскипах, які стирчали на мурі поряд з рядами голів, завихрювалося полум’я. Дорогою у богопраліс Арія проминула Скигляву вежу, де колись мешкала, залякана Вісом. Щойно Гарехол упав, Фреї забрали її собі. З вікон чулися сердиті голоси — там сперечалися й горлали водночас багацько чоловіків. Надворі на сходах самотою сидів Елмар.
— Що таке? — поцікавилась Арія, побачивши в нього на щоках сльози.
— Моя королівна! — схлипнув він.— Ейніс каже, ми знеславлені. З Близнючок прилетів птах. Лорд-батько пише, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або стати септоном.
«Варто було б сльози лити,— подумала Арія,— через якусь дурнувату королівну».
— А мої брати, можливо, мертві,— зізналася вона.
Елмар кинув на неї презирливий погляд.
— Кого обходять брати якоїсь служниці?
Важко було після таких слів не зацідити йому.
— Щоб твоя королівна здохла! — кинула вона й утекла, поки він її не схопив.
У богопралісі вона дістала свій дерев’яний «меч» і понесла до серцедерева. Там вона опустилася навколішки. Шурхотіло червоне листя. В душу їй зазирали червоні очі. Божі очі.
— Скажіть мені, боги, що мені робити,— почала молитися Арія.
Довгу мить не чулося нічого, крім виття вітру, дзюркотіння води й шелесту листя і віття. А потім десь удалині, ген за богопралісом, за населеними примарами вежами і за височезними мурами Гаренхолу, десь у широкому світі, залунало одиноке вовче виття. Шкіра в Арії вкрилася сиротами, на мить запаморочилось у голові. А тоді, здалося, долинув далекий батьків голос. «Коли падає сніг і гуляє метелиця, самотній вовк гине, а от зграя виживає»,— сказав батько.
— Але в мене зграї немає,— прошепотіла вона до віродерева. Бран з Риконом померли, Санса в Ланістерів, Джон поїхав на Стіну.— Я вже навіть не я, а Нан.
«Ти — Арія з Вічнозиму, дочка Півночі. Ти ж сама казала, що сильна. Бо в тобі тече вовча кров».
— Вовча кров,— пригадала Арія.— Я буду сильною, як Роб. Я ж казала, що буду.
Вона зробила глибокий вдих, тоді двома руками підняла свій держак від мітли та плазом щосили опустила на коліно. Він з голосним хрускотом тріснув, і Арія жбурнула уламки геть. «Я — деривовчиця, і досить з мене дерев’яних зубів».
Уночі, лежачи у вузькому ліжку на соломі й чекаючи на схід місяця, вона дослухалася до голосів живих і до шепоту й суперечок мертвих. Тепер вона довіряла тільки цим голосам. Вона чула власне дихання, а ще — вовків, і нині це була велика зграя. «Вони ближче, ніж тоді в богопралісі,— думала вона.— Вони кличуть мене».
Нарешті вона висковзнула з-під ковдри, натягнула сорочку й босоніж спустилася по сходах. Руз Болтон був дуже обережний, Погребальну вежу стерегли день і ніч, тож довелося вилазити крізь вузьке віконце в підвалі. У дворі було тихо, величний замок забувся примарним сном. Нагорі у Скиглявій вежі голосив вітер.
У кузні вогонь уже погас, а двері були зачинені й замкнені на засув. Арія пролізла у вікно, як уже одного разу робила. Гендрі спав на одному матраці з двома іншими ковалями-підмайстрами. Довгий час Арія навприсядки просиділа на горищі, поки призвичаїлися очі й поки вона не впевнилася, що скраю лежить саме він. Тоді, затуливши йому рота рукою, ущипнула його. Гендрі розплющив очі.