Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Конюхи кажуть, що не можуть знайти гострі вудила. Вони всі таємничим чином зникли. Річард знизав плечима:

— Он як? Не можу сказати, щоб я жалкував про це. Паша важко дихала.

Всю дорогу вона йшла пішки, намагаючись встигнути за конем, на якому їхала сестра Марена. Мабуть, остання змусила послушницю йти пішки в якості покарання.

— Отже, Річард, — сказала сестра, спішившись, — Я тут згідно твоєї вимоги. Чого ти хочеш?

Вона прекрасно знала, чого він хоче, але Річард вирішив не починати з загострення.

— Все дуже просто, — довірливо сказав він. — Верна повинна знову стати сестрою. І ти повинна повернути їй дакрил.

Вона махнула рукою.

— А я-то думала, ти хочеш чогось нерозумного. Це дійсно просто, і все вже зроблено. Верна вже знову стала сестрою. Для мене це не настільки вже й важливо.

— А якщо вона запитає, чому, — продовжував Річард, — я не хочу, щоб їй сказали, ніби це через мене. Скажи, наприклад, що ти передумала. Можеш сказати, що ти молилася цьому вашому Творцеві, щоб він вказав тобі шлях, і тоді тебе осяяло, і ти вирішила, що Верна повинна знову стати сестрою.

— Це мене влаштує, — посміхнулася сестра Марена. — Ну, тепер ти задоволений?

— Так, перемир'я відновлено.

— Добре. Тепер, коли ми покінчили з дрібницями, покажи мені цього убитого ведмедя. Паша роздзвонила по всьому Палацу, що ти, мовляв, убив мрісвіза. Сестра Марена кинула насмішкуватий погляд на послушницю, яка, насупившись, дивилася вниз. — Ця дурненька дівчинка завжди боялася забруднити ніжки. Вона висуває ніс з Палацу, тільки коли в Танімур привозять мережива. Кролика від бика не вміє відрізнити, а не те що… Що це за запах?

— Дохлий ведмідь смердить, — відповів Річард. Він жестом вказав на мрісвіза.

Паша з повагою відступила в сторону, і сестра Марена попрямувала до дерев.

Паша скоса глянула на Річарда, і коли сестра Марена скрикнула від подиву, послушниця підняла голову і заусміхалася.

Нарешті сестра Марена, смертельно бліда, повернулася до них.

— Ти сказала правду, дитя моє, — прошепотіла вона. — Прости. — Паша присіла.

— Зрозуміло, сестра Марена. Спасибі, що не пошкодувала часу засвідчити мої слова.

Колишня зарозумілість сестри змінилося щирою тривогою. Вона повернулась до Річарда.

— Як померла ця тварюка? — Річард напіввитягнув меч, показав їй клинок, і знову вклав його в піхви. — Отже, це правда? Ти вбив його?

Річард знизав плечима:

— Я багато років провів в лісах. Я-то знаю, що це не кролик.

Сестра Марена знову подивилася на убитого мрісвіза.

— Я повинна вивчити його. Така можливість не представлялася ще нікому.

Паша зморщилася від огиди, коли сестра почала обмацувати рот і вуха, а потім провела пальцями по чорній шкірі чудовиська. Оглянувши нутрощі, сестра Марена обернулася до Річарду:

— А де його покрив? Паша говорила, що він був на ньому.

Коли меч розсік чудовисько, покрив, що нагадував плащ, сам собою піднявся вгору і тому залишився неушкоджений. Чекаючи повернення послушниці з сестрою, Річард вивчив його і виявив одну дивну властивість. Тоді він відмив плащ від крові і повісив на дерево сушитися, а потім прибрав в мішок. Він не мав наміру розлучатися зі своєю здобиччю.

— Він у мене. Це мій трофей. Сестра Марена здивувалася.

— А як же… ножі? Хіба чоловіки не намагаються заволодіти саме такими трофеями? Навіщо тобі знадобився покрив?

— У мене є меч, — відповів Річард. — Навіщо мені ножі, які, як з'ясувалося, поступаються моєму мечу? А цей великий чорний плащ мені ще знадобиться, ось я і вирішив залишити його собі.

Сестра насупилася:

— Це що, теж умова перемир'я?

— Може, й так.

Вона зітхнула і махнула рукою.

— Ну, та це, мабуть, не важливо. Важлива сама тварюка, а не її покрив. Я повинна вивчити ці останки покраще.

Вона повернулася до вбитого чудовиська, а Річард приторочив до сідла мішок, лук і сагайдак, а потім і сам сів верхи на Бонні.

— Не залишайся в лісі до заходу, сестра Марена! — Крикнув він.

Вона обернулася.

— Це мій кінь! Ти не можеш залишити мене без коня!

Річард винувато посміхнувся:

— Я підвернув ногу, коли бився з мрісвізом. Ти ж не хочеш, щоб ваш новий учень всю дорогу йшов, накульгуючи? Я можу впасти і розбити голову…

— Але…

Нічого не кажучи, Річард схопив здивовану Пашу за руки і посадив її на коня позаду себе.

— Прошу вас, сестра Марена, ні в якому разі не затримуйтеся в Хагенському лісі до вечірньої зорі! Я чув, це дуже небезпечно, — крикнув він.

Паша не дивилася на сестру, але Річард, що сидів попереду неї, відчув, що вона беззвучно сміється.

— Добре, добре, — відповіла сестра Марена, поглинена вивченням мрісвіза. — Повертайтеся до Палацу. Ви обоє вчинили правильно. А я займуся рештками цього чудовиська, поки його не зжерли звірі.

Паша так міцно трималася за Річарда, що йому важко було дихати. Її пружні груди притискалися до його спини, і це відволікало його. Мабуть, вона дуже боялася впасти з коня.

Коли вони виїхали з лісу, Річард пустив Бонні кроком і прибрав руки Паші, але вона тут же знову схопилася за нього.

— Річард! Я впаду!

— Не впадеш. Тримайся вільно, рухайся в одному ритмі з конем, старайся тримати рівновагу. Тобі зовсім не обов'язково чіплятися за мене, щоб вціліти.

— Добре, я спробую, — відповіла Паша. Сонце вже сідало, коли вони спустилися з пагорбів і поскакали по дорозі, що вела до міста. Річард все згадував поєдинок з мрісвізом і несподівано зловив себе на думці, що його чомусь знову тягне в Хагенський ліс.

— Ти ж не підвернув ногу? — Після досить довгого мовчання