Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Він кивнув:

— Я знайшов у собі сили полюбити її, і тільки тоді мені вдалося зробити лезо білим. І лише коли я полюбив її, я зміг її вбити і втекти. Але, поки живий, я ніколи собі цього не прощу.

Верна обняла його, немов молодшого брата.

— Великий Творець! — Тихо сказала вона. — Що ти зробив зі своїм сином! — Річард відсторонився.

— Іди, сестра, не то накличеш на себе біду, — сказав він, витираючи очі. Я повів себе нерозумно.

— Але чому ти раніше мені цього не розповідав?

— Це не те, чим можна пишатися. І потім, ти мій ворог, сестра. Сьогодні я сказав правду: я можу вбити кого завгодно. Я несу смерть. Ось чому Келен покинула мене. — Вона погладила його по голові.

— Келен любить тебе, Річард. Вона хотіла врятувати тобі життя. Колись ти зрозумієш це. — Вона зітхнула. — Прости, мені пора. Тепер, сподіваюсь, все буде добре?

Він невесело посміхнувся:

— Не думаю, сестра. Боюся, між мною і сестрами ще буде війна. Боюся, що в кінці кінців я дійсно вб'ю когось із них. Сподіваюся, що це будеш не ти.

— Ми не можемо знати, що готує нам Творець, — відповіла Верна.

— Якщо у цього вашого Творця є якась влада, то ти, Верна, станеш сестрою Світла набагато раніше, ніж ти думаєш.

— Мені пора, — повторила вона. — Бажаю тобі щастя і віри, Річард!

Як тільки за нею зачинилися двері, Річард накинув плащ і надів на плечі помітно легший мішок. Слід було діяти швидко, поки його ще бояться.

Сагайдак він приторочив до мішка, лук повісив на плече і вийшов на балкон.

Там він прив'язав до кам'яних перил довгу мотузку. Потім, взявши ніж в зуби, став спускатися вниз під покровом темряви, яка стала його другом.

Навіть вночі на вулицях Танімура народу, здається, не поменшало. На вогнищах, як і раніше смажили м'ясо, а вуличні торговці все так же пропонували свій товар перехожим. Гравці запрошували Річарда пограти в кістки. Побачивши його нашийник, торговці відразу приймалися умовляти його купити всяку всячину, від їжі до бус для його дами. Річард відповідав, що у нього немає грошей, але торговці лише сміялися і говорили, що в Палаці за все заплатять. На що, опустивши очі, він швидко йшов далі.

Жінки в нарядах, які ледь прикривали тіло, посміхалися йому, чіпали його за плече, намагалися запустити руки до нього в кишені. Вони робили Річарду пропозиції, які дивували його. Відштовхувати їх було марно. Їх відлякував тільки його важкий погляд.

Вийшовши з міста, Річард відчув полегшення. Ніч була місячна, повітря — свіже. Ще раз озирнувшись на місто, освітлений численними ліхтарями і факелами, він став підніматися на найближчий пагорб.

Він постійно відчував тяжкість нашийника і думав про те, що трапиться, відійди він занадто далеко. Хоча, судячи зі слів Паші, для цього йому слід було зайти набагато далі, ніж він мав намір. Все ж Річард боявся, що вона помилилася.

Боявся відчути, що не може йти далі перш, ніж досягне мети.

Нарешті він відійшов на достатню відстань. За пагорбом, з якого виднівся місто, лежала топка низина. Неподалік чорнів ліс, похмурий, немов сама смерть. Деякий час Річард вдивлявся в цю моторошну темряву, борючись з бажанням негайно вирушити туди. Він немов знудьгувався по таких місцях.

Магія притягувала його. Йому потрібно було виплеснути на щось приховано клекочучі в ньому злість і ненависть.

Туга бранця, страх перед невідомістю, біль за Келен шукали виходу і, не знаходячи, лише посилювали злість і відчай. Здавалося, цей ліс принесе йому якусь розрядку.

Все-таки він не пішов одразу в Хагенський ліс, а для початку зібрав хмиз.

Розчистивши місце для багаття, Річард склав сухі гілки, висік вогонь, і коли багаття як слід розгорілося, додав гілок потовстіше. Потім він дістав казанок, налив туди води і поставив варитися юшку з квасолі з рисом. Поки юшка варилась, Річард доїв останній що залишився у нього корж.

Він сидів біля багаття, дивлячись то на зловісний ліс, то на далеке місто, то на зоряне небо, з хвилини на хвилину очікуючи побачити вгорі знайомий темний силует.

Чиїсь лапи схопили його і кинули на землю. Річард засміявся. Він почув булькаючий сміх Гратча, який, безглуздо махаючи крилами, намагався обхопити його передніми і задніми лапами. Гучна метушня завершилася тим, що Гратч нарешті опинився нагорі.

— Гратч люб Раачаарг, — прогурчав юний звір. Річард міцно обійняв його.

— І я тебе люблю, Гратч.

Гратч своїм зморщеним носом торкнувся носа Річарда.

— Гратч, від тебе чимось пахне. — Він сів, посадивши маленького гара собі на коліна. — Ти що, сам роздобув собі здобич?

Гратч радісно закивав, і Річард знову обійняв його.

— Я дуже радий за тебе. І ти зробив це без допомоги кривавих мух? Що ти спіймав сьогодні? Гратч мовчки схилив голову набік.

— Черепаху? — Гратч захихикав і похитав головою. — Ну, тоді, може, оленя? — Гратч похитав головою і пробурчав щось. — Може бути, кролика? Гратч знову похитав головою, явно насолоджуючись цією грою.

— Здаюся. Кого ж ти з'їв?

Гратч прикрив очі лапою, дивлячись на Річарда-під пазурів.

— Ти зловив єнота?

Гар кивнув, оголивши в усмішці здоровенні ікла. Річард поплескав звіря по спині.

— Молодець! Хвалю!

Гратч знову захихотів і спробував зіштовхнути Річарда на землю — він явно хотів трохи повозитися. Річард був дуже задоволений, що маленький гар нарешті навчився полювати сам. Змусивши Гратча сидіти спокійно, він переконався, що юшка зварилася, і зняв казанок з вогню.

— Хочеш повечеряти зі мною?

Гратч нахилився і понюхав вариво в казанку. Гаряче. Гар вже якось раз обпікся і був тепер