Чаротворці - Террі Пратчетт

Койн узяв капелюх. Житник вперше помітив, що на його обличчі промайнула невпевненість.

— А формальної церемонії хіба не буде? — поцікавився він.

Кардінґ кашлянув.

— Я... ем, ні, — пробелькотів він. — Ні, не думаю, — він поглянув на інших старших чарівників, і ті похитали головами. — Ні. У нас її ніколи й не було, не враховуючи бенкету, звісно. Ем. Бач, це не як коронація, архіректор, розумієш, він очолює братство чарівників, він, — голос Кардінґа повільно затихав під поглядом золотавих очей, — він, розумієш... він... перший... серед... рівних.

Він похапцем відступив, ухиляючись від костура, що зловісно заворушився й націлився в його бік. Койн, здавалося, знову прислухався до внутрішнього голосу.

— Ні, — зрештою виголосив хлопець, а коли заговорив знову, його голос набув тої висоти й звучності, яких, якщо ви не чарівник, можна досягнути лише за допомогою цілої купи дорогого звукового обладнання. — Церемонія відбудеться. Церемонія повинна відбутися, люди мусять зрозуміти, що чарівники керують світом, але відбудеться вона не тут. Я сам оберу місце. І всі чарівники, які коли-небудь проходили крізь ці ворота, будуть на ній присутні. Зрозуміло?

— Дехто з них живе за тридев'ять земель, — обережно пояснив Кардінґ. — Подорож займе трохи часу, тому якщо ти думаєш...

— Вони ж чарівники! — крикнув Койн. — І можуть прибути сюди миттєво, і оком не моргнеш! Я наділив їх цією силою! Крім цього, — його голос понизився й повернувся до нормального тону, — з Академією покінчено. Це ніколи не була справжня домівка для магії, а лише її в'язниця. Я збудую нам новий дім.

Він витягнув новий капелюх із коробки й усміхнувся йому. Житник і Кардінґ затамували подих.

— Але...

Вони обернулися. Це заговорив Гакардлі, хранитель Закону. Тепер він стояв, то розтуляючи, то стуляючи рота в здивуванні.

Койн обернувся до нього, припинявши брову.

— Ти ж не збираєшся дійсно закрити Академію? — тремтячим голосом запитав старий чарівник.

— Вона більше нікому не потрібна, — заявив Койн. — Це місце пилу й старих книжок. Ми залишили його позаду. Хіба не так... браття?

Залунав хор невпевненого бурмотіння. Чарівникам було складно уявити життя без древніх каменів НА. Хоча, якщо подумати, тут дійсно багато пилу, звісно, а книжки справді доволі старі...

— Врешті-решт... браття... хто з вас відвідував цю темну бібліотеку впродовж останніх кількох днів? Тепер магія перебуває всередині вас, а не ув'язнена під палітуркою. Хіба вам не радісно? Невже серед вас знайдеться хтось, хто за останні двадцять чотири години не створив більше чудес, справжніх чудес, ніж за все попереднє життя? Чи є тут хтось, хто в глибині душі дійсно зі мною не згоден?

Житник здригнувся. У глибині його душі прокинувся інший, внутрішній Житник, який зі всіх сил прагнув, щоб його вислухали. Це був Житник, якому раптово забракло тих спокійних днів, коли магія була сумирною, розгулювала Академією в старих капцях, завжди знаходила час на келишок хересу й не нагадувала розпечений меч, встромлений у мозок, і, що найголовніше, не вбивала людей.

Охоплений жахом, Житник усвідомив, що попри всі його зусилля, голосові зв'язки натягнулися й приготувалися висловити незгоду.

Костур намагався його знайти. Житник відчував, як той його розшукує. Він перетворить скарбія на дим, як старого бідного Білліаса. Житник зціпив зуби, але це не допомогло. Його груди здійнялися. Щелепа скрипнула.

Кардінґ, неспокійно тупцюючи на місці, наступив йому на ногу. Житник залементував.

— Пробач, — мовив Кардінґ.

— Щось сталося, Житнику? — поцікавився Койн.

Житник стрибав на одній нозі, відчувши раптове полегшення. Його тіло сповнювалося легкістю, у той час як пальці охоплював страшний біль. Дотепер ще ніхто не відчував таку вдячність за те, що сімнадцять стоунів чарівної маси обрали саме його стопу, щоб обвалитися на неї зі всієї сили.

Його крик, схоже, розвіяв прокляття. Койн зітхнув і встав.

— Хороший видався день, — мовив він.

Була друга година ранку. Цівки річкового туману самотньо зміїлися вуличками Анк-Морпорка. Чарівники не схвалювали, щоб хто-небудь розгулював містом після півночі, тому ніхто й не насмілювався. Натомість люди спали неспокійним зачарованим сном.

На площі Розбитих Місяців, де раніше було пристанище таємничих задоволень, а в освітлених ліхтарями й завішаних ятках запізнілий гульвіса міг здобути все — від тарілки холодцю з вугрів до венеричної хвороби на свій смак — клубочився туман, скрапуючи в прохолодну порожнечу.

Ятки зникли. Їх замінили сяючий мармур і статуя, що зображала щось подібне на духа й була оточена освітленими фонтанами. Їхній монотонний плюскіт був єдиним звуком, який порушував холестеринову тишу, що стискала серце міста у своїх лещатах.

Тиша панувала й у темних закутах велетенської Невидної академії, однак...

Житник скрадався затіненими коридорами, немов двоногий павук, перебігаючи — або принаймні швидко накульгуючи — від колон до склепінчастих проходів, поки не досягнув неприступних дверей до бібліотеки. Він нервово оглянув темряву довкола нього, а тоді, хвильку повагавшись, тихенько, дуже тихенько постукав.

Від важелезної деревини віяло тишею. Однак на відміну від тої тиші, що полонила решту міста, це була насторожена, обережна тиша.

Це був спокій сплячого кота, який щойно розплющив одне око.

Неспроможний більше чекати, Житник став рачки й спробував зазирнути під двері. Нарешті йому вдалося наблизити рота до запиленої щілини під нижньою петлею, яка постійно продувалася протягом, і прошепотіти:

— Гей! Гм. Ти мене чуєш?

Він був упевнений, що далеко, у темряві, щось ворухнулося.

Житник повторив спробу. З кожним хаотичним ударом серця його охоплював то жах, то надія.

— Слухай! Це я, гм, Житник. Пам'ятаєш мене? Можеш зі мною поговорити?

Можливо, до дверей обережно скрадалися великі шкіряні ступні, а може, це просто поскрипували нерви Житника. Він спробував ковтнути, щоб позбутися сухості в горлі, і покликав ще раз.

— Слухай, все добре, але, розумієш, вони хочуть закрити бібліотеку!

Тиша стала голоснішою. Сплячий кіт нашорошив вуха.

— Те, що відбувається, неправильне! — зізнався скарбій й одразу затулив рота рукою, жахнувшись помилковості сказаного.

— У-ук?

Це був найслабший з усіх можливих звуків, подібний на відрижку таргана.

Раптово підбадьорений, Житник сильніше притулився губами до щілини.

— Патрицій там, з тобою?

— У-ук.

— А крихітний песик?

— У-ук.

— Хух. Гаразд.

Житник розлігся під покровом ночі й почав постукувати пальцями по холодній підлозі.

— Ти б не міг, гм, впустити й мене? — наважився спитати він.

—