Чаротворці - Террі Пратчетт

Це тому, що чаротворство не спрацьовує з речами, магічними за своєю природою. Однак чарівники таки зробили кілька суттєвих змін. Мантія Кардінґа, наприклад, перетворилася на взірець надзвичайно дорогого несмаку з шовку та мережив, а сам він почав нагадувати велетенський шматок червоного желе, задрапірованого серветками.

— Мені пасує, правда? — запитав Кардінґ, поправивши криси капелюха, надаючи йому недоречно хвацького вигляду.

Житник не відповів. Він дивився у вікно.

Відбулося кілька дійсно важливих змін. День видався важким.

Старі кам'яні стіни зникли. На їхньому місці постала доволі симпатична огорожа. За нею сяяли вогні міста — поеми білого мармуру та червоної черепиці. Ріка Анк перестала бути замуленим стічним каналом, знаним йому з дитинства, а перетворилася на блискучу, прозору, наче скло, стрічку, де — чудовий штрих — у воді, чистій, немов талий сніг[15], плавали, розтуляючи роти, вгодовані карпи.

Із висоти пташиного польоту Анк-Морпорк, мабуть, зачаровував. Він аж сяяв. Від відходів, що накопичувалися тисячоліттями, не лишилося ні сліду.

Це викликало в Житника дивну зніяковілість. Він відчував себе не на місці, ніби вбрав новий одяг, від якого свербить усе тіло. Звісно, Житник дійсно був у новому одязі, який викликав свербіж, однак не це було справжньою проблемою. Новий світ справляв дуже приємне враження, він був саме таким, яким би мав бути, проте, проте...

«Я хотів змін, — подумав Житник, — чи просто припасувати дійсність до своїх потреб?»

— Я питаю, тобі не здається, що він немов на мене зшитий? — повторив Кардінґ.

Житник повернувся, на його обличчі не було ні краплини емоцій.

— Гм?

— Капелюх, друже.

— О-о. Гм. Дуже... пасує.

Зітхнувши, Кардінґ зняв химерний головний убір й обережно помістив його назад у коробку.

— Краще занести йому, — сказав він. — Хлопчик вже питав про нього.

— Мене досі непокоїть питання: куди ж подівся справжній капелюх? — поцікавився Житник.

— Він тут, — впевнено заявив Кардінґ, постукуючи по кришці.

— Я маю на увазі, гм, справжній.

— Це і є справжній.

— Але...

— Це Капелюх Архіректора, — мовив Кардінґ, ретельно вимовляючи слова. — Ти мусиш це знати, ти ж його зробив.

— Так, але... — із відчаєм почав Житник.

— Врешті-решт, ти ж не став би братися за підробки?

— Ні, гм, як такі...

— Це всього лише капелюх. Він — те, що про нього думають люди. Люди бачать його на голові в архіректора й думають, що він — справжній. У певному сенсі так і є. Речі визначаються за сферою їхньої діяльності. І люди, звісно, теж. Це фундаментальні основи магії, — Кардінґ зробив драматичну паузу й вклав коробку з капелюхом у руки Житника. — «Когіто ерго капелюшо», можна сказати.

Житник проводив наукові дослідженні стародавніх мов і тепер виклався на повну.

— «Я мислю, отже я капелюх?» — наважився він.

— Що? — перепитав Кардінґ, коли вони почали спускатися сходами до нового втілення Великої зали.

— «Я вважаю себе божевільним капелюхом?» — запропонував Житник.

— Просто замовкни, добре?

Над містом досі висіла імла, і при сяйві заходу сонця, яке проникало крізь вікна зали, срібно-золотава завіса туману набувала кольору крові.

Койн сидів на табуретці, поклавши костур на коліна. Житнику спало на думку, що він ще ні разу не бачив хлопця без нього, що було дивно. Більшість чарівників тримала свої костури під ліжком або вішала над каміном.

Житнику не подобався цей костур. Він був чорним, але не тому, що це — його колір, а тому, що він здавався рухомою дірою в інші, менш приємні виміри. У костура не було очей, однак Житнику здавалося, що той дивиться на нього так, неначе йому відомі Житникові найпотаємніші думки, невідомі навіть йому самому.

Чарівники підійшли ближче, і Житник відчув поколювання, спричинене потоком сирої магії, що плинула від сидячої постаті.

Довкола табуретки юрбилося кілька дюжин найстаріших чарівників, трепетно витріщаючись на підлогу.

Житник витягнув шию, щоб придивитися, і побачив...

Світ.

Він плавав у калюжці чорної ночі, якимось чином вставленій у саму підлогу, і Житник із страхітливою впевненістю усвідомив, що це дійсно Дискосвіт, а не якесь зображення чи проекція. Там були різноманітні хмари й інші деталі.

Виднілися заледенілі пустелі Серединних земель, Противажний континент, Краєпад, усі дуже крихітні й у пастельних тонах, але, хай там як, реальні...

Хтось заговорив до Житника.

— Гм? — відізвався він, і раптове падіння метафоричної температури різко повернуло його до реальності.

Він із жахом усвідомив, що Койн саме звернувся до нього з якимось зауваженням.

— Перепрошую, що ти сказав? — попросив він вибачення. — Просто цей світ... такий гарний...

— Наш Житник — естет, — сказав Койн, і з боку одного чи двох чарівників, які знали це слово, пролунав короткий смішок. — Але що стосується світу, то його можна покращити. Я сказав, Житнику, що куди не поглянь, ми бачимо жорстокість, нелюдяність і жадобу. Хіба це не свідчить, що світом насправді погано керують?

Житник усвідомив, що на нього звернулося дві дюжини пар зацікавлених очей.

— Гм, — мовив він. — Ну, людську природу не зміниш.

Настала мертва тиша.

Житник завагався.

— Чи зміниш? — поцікавився він.

— Поки невідомо, — заявив Кардінґ. — Але змінивши світ, ми змінимо й людську природу. Хіба не так, брати?

— У нас є місто, — сказав один із чарівників. — Я власноруч створив замок...

— Ми керуємо містом, але хто керує світом? — запитав Кардінґ. — У ньому є, напевно, з тисячу дрібних королів, імператорів і вождів.

— І жоден із них навіть читати не вміє.

— Патрицій міг читати, — сказав Житник.

— Хіба що пальцем по сторінках водити, — заперечив Койн. — До речі, що сталося з тією ящіркою? Неважливо. Суть у тім, що світом неодмінно повинні керувати мудреці та філософи. Його потрібно скеровувати. Ми століттями боролися один із одним, але разом... хто знає, на що ми здатні?

— Сьогодні — місто, а завтра — світ! — вигукнув хтось із задніх рядів.

Кардінґ кивнув.

— Завтра — світ, а... — він швидко прорахував, — у п'ятницю — всесвіт!

«То ми звільнимося до вихідних», — подумав Житник.

Він згадав про коробку у своїх руках і простягнув її Койну. Однак перед ним пронісся Кардінґ, одним плавним рухом вихопив коробку з рук і з показним жестом вручив її хлопчику.