Це просто доля - Софія Вітерець

До весілля залишалося рівно двадцять чотири години, а я здригалася від конвульсій на ліжку під стурбовані погляди Даріса та лікарів. Знала, що в коридорі вже скупчилися брати з сестрою та батьки. Не здивуюся, якщо поруч з ними чекають на радісну звісточку й інші, в основному незвані, гості. Проте кращі цілителі королівства не мали ані найменших припущень, стосовно того, що ж завдає мені такого нестерпного болю.

Всі знали одне й те ж – Даріс допоміг мені очухатися після того, як я мало не опинилася на порозі смерті і все було добре, поки мене раптом не переклинило. Судома за судомою спершу не дали мені навіть банально стояти на ногах, поки остаточно не знерухомили. Потім прийшли конвульсії і це просто диво, що я могла тверезо мислити. Знання з академії підказували, що виходить, загроза створена саме магією, але розповісти нікому не могла. В цьому й була головна біда мого теперішнього становища. Потрібно було покладатися на тих, хто ніколи не бачив нічого подібного.

– Та зробіть вже що-небудь!– вкотре вигукнув стурбований Даріс, проте й цього разу не отримав бажаної відповіді.

Реакція на його слова була зовсім протилежною – лікарі задкували до дверей, поки взагалі не вискакували й хутко тікали. Звісно, я це лише чула, адже тіло мене не слухалося і єдине, що бачила – світлу стелю з донедавна непомітними візерунками, свої ноги, що не переставали тремтіти й часточку Даріса, що… О ні, невже знову?

Полум’я розповзалося навколо нареченого. Його язички потрошку наближалися до мене, спалюючи на своєму шляху все до тла, гаснучи самі по собі. Сам Даріс поволі перетворювався на дракона. Он уже в нього й луска почала виступати на обличчі, а саме воно видовжувалося й ставало схожим на справжнісіньку мордяку. О, стоп. Стривайте. Про дракона мені примарилося. Даріс все ще контролює себе, хоч і лютує скажено.

Але здається, для мене це одна з останніх стадій перед… Краще не думати про це. Але що буде з сестричкою, коли я не одружуся? Як відреагують мої рідні та знайомі? Що скаже Бель? Чи горюватиме за мною Лейковіц? Ой, знайшла про кого думати. Та той дурнуватий некромант з академії стрибатиме від щастя, точно кажу.

– Дарісе, негайно принеси ритуальні кинджали,– залетів до кімнати Колін і наче ні в чому не бувало, почав роздавати розпорядження.

– Для чого?– здивовано втупився своїми вже справді немов якимись драконячими очиськами наречений. Золотисті райдужки чи які вони там взагалі (а зір у мене не такий ідеальний, як думала), час від часу наче спалахували.

– Я сказав негайно. Потрібно терміново провести попередній ритуал. Він дасть лише тимчасову дію, проте все ж врятує її життя. Не знаю лише на скільки часу його вистачить.

Тепер уже Даріс не зволікав, а помчав за потрібними предметами для ритуалу. Вже відчуваю, як всі з надією дивляться на нього та розчаровуються, коли розуміють, що нічого ще не скінчилося. Але ми сильні – завжди витримували і цього разу моя черга не здаватися. Напевне Колін також цікавився додатковими джерелами літератури по медицині й читав те, що і я. Проте там не було інформації про ритуал. Що, як не спрацює? Або… Головне вижити – потім боротимуся з наслідками.

Нарешті Колін опинився в моєму полі зору. Не очікувала все-таки, що моїм рятівником буде єдина людина, яку я не уявлятиму в такій ролі. Чесно кажучи, через всі ці весільні турботи взагалі забула про існування загадкового друга Даріса. Проте ось вже бачу його чорняву шевелюру, стурбоване (та мушу зазначити) досить красиве обличчя і дивну впевненість в своїх силах, що миттю затьмарила мої страхи й послабила напади конвульсій.

Колін почав діставати зі, здавалося б бездонної сумки, якісь дивні  пристрої, що містили в собі приховану та ледь помітну загрозу. Принаймні на це вказував їхній магічний фон. Всім своїм єством відчувала цей дивний липкий страх, що не так підкорив мене саму, як мої сили. Магічна енергія рвалася назовні, намагаючись знищити всі ці штучки, заразом і з Коліном, проте все ж з останніх сил я втримувала її під контролем. А коли прибіг Даріс і мене під’єднали до кількох апаратів, пізніше зробивши невеличкі надрізи мені та нареченому, почалося справжнісіньке шоу.

Згустки магії вивільнялися на свободу з мого тіла, створювали химерні візерунки, трансформувалися прямо у повітрі та зі швидкістю світла кидалися до порізу Даріса. З кожним таким згустком мені ставало все легше і незабаром конвульсії припинилися. Я поволі поворушила пальцями на руках і ногах та зраділа таким знайомим відчуттям. Непокоїло лиш те, що відчувалося, наче вже скоро настане Дарісова межа, а ритуал не припинявся.

– Коліне, що робити?– не вірила, що можна і далі зволікати. Незабаром те саме може бути з Дарісом і двічі така штука з ритуалом не спрацює. Та й навіщо їй спрацьовувати, якщо ми так лише перекидатимемося силами одне одному, поки не втомимося й хтось прийме останній удар?

– Це новітня магія, вона взагалі дуже рідко зустрічається і кожного разу спрацьовують різні методи. Але зараз вона, як ніколи добре, має підпорядкуватися саме тобі. Ти повинна відчути її,- тараторив Колін, не відводячи погляду від Даріса. В цьому погляді читалася вина, але мені вже й так було про що подумати.

Це звісно класно, проте того самого заповітного відчуття, про яке говорив Колін, не було, лише прагнення припинити зв’язок, можливо навіть загинути самій, але це не повинен бути Даріс. Він не був винуватцем цього всього – це лише моя вина і я маю нести відповідальність за все, що накоїла.

Зібравшись з духом, просканувала кімнату поглядом, знайшла вузлики енергії, на яких трималося все і які вільно блукали по кімнаті. Помахами рук я з’єднувала їх між собою, ті ж в свою чергу ставали все більшими й більшими. Страху через це в мене не було, проте чітко побачила його в очах чоловіків та з полегшенням відмітила, що рана Даріса закрилася, як і моя. Що ж тоді робити з потужним кільцем енергії, що вирувало посеред кімнати? Тепер його не зможе ввібрати ніхто з нас. А цим самим я ставлю в небезпечну ситуацію всіх, хто знаходиться поруч з нами і десь тут чекає радісної звістки. Я не можу їх занапастити своїми бездумними діями.