Це просто доля - Софія Вітерець

Безнадія захоплювала мене у своє тісне коло, разом з обіймами смерті. Думала, що вже не виберуся, коли за кілька секунд почала відкашлюватися, легені наповнилися свіжим повітрям, волосся поволі висихало, а голе тіло (через те, що костюм розчинився) було в стріджеку, подовженому магією.

– Даріс?– заледве прохрипіла, не вірячи в своє щастя.

– Все добре, нареченонько. Це я. Незабаром будеш вдома у повній безпеці,– його заспокійливий голос немов зігрівав.

Таки врятував. Знову.