Це просто доля - Софія Вітерець
Осмислювала вечірні події я зовсім не довго. У присутності Даріса нарешті змогла розслабитися і поринути у безтурботний сон. Ну як, прокинутися через кілька годин все ж довелося. Як-не-як, а Даріс, шепотів щось постійно уві сні, кривлячись від болю.
– Я не можу…я не можу,– нарешті почула, нахилившись до нього.
І що б не робила, ніяк не могла повернути його з царства сновидінь. Так, чула раніше, що маги такого рівня, як мій наречений, можуть мати унікальні кошмари, з яких їх ніхто не зможе вивести, окрім них самих. Проте ніколи не думала, що таке справді трапляється. І спати ж так хочеться…
– Даріс, бляха, ти найсильніший маг з мого оточення, зберися нарешті!– таки не витримала і закричала на вухо, штурхаючи його тонесенькими ниточками магії та пробираючись до підсвідомості. Останнє взагалі безвідмовний метод пробудити когось, щоб той не здогадався, в чому ж справа.– Я сумніваюся, що в твоєму житті взагалі може бути щось, що тобі не під силу!
Ой і даремно я це сказала. Чесно кажучи, відчуваючи все те, що й він, давно сама б здалася і прикопала себе десь у садочку. Нитка магії, через те, що я ще й штурхала Даріса, пішла далі й забрала половину всіх ментальних відчуттів мені. І це був просто жах. Мало того, що біль захопив мене у свої лещата (до нього я звикла, адже в академії всі так і новорилися напасти на мене), так ще й у голові почали пропливати нові картинки. Я взагалі не очікувала, що в житті Даріса може бути щось настільки цікаве й страшне водночас, але тут…
Звісно, що я не побачила тієї паперової роботи, яку так «вихваляють» кращі маги королівства. Ні, там було сяйво і багато магії. Їхні сплески засліплювали навіть у спогадах та через подвійні затемнюючі заклинання. А ще я бачила капличку. Маленьку таку, красиву, з плющем навколо всієї будівлі, через який проглядалася брунатна черепиця. У ній був дивний вівтар з незнайомого мені виду каменю, за якого й точилася боротьба. Він був залитий червонуватою рідиною, суть якої складно було б не вгадати і саме за неї боролися ті двоє. Одним із них був Даріс. Він сипав заклинаннями так легко й швидко, наче це було простіше простого, але насправді у нього вже завершувався резерв сил. Проте здатися Даріс не міг, адже доводилося не тільки нападати, а ще й захищатися від ворожої атаки.
Я ментально ступила у спогади і повернула їх таким чином, щоб побачити Дарісового суперника, того самого, хто загрожує життю нареченого, але мене звідти жорстоко викинули черговим сплеском сили і настільки сильно, що я скотилася з ліжка.
– Не смій більше лізти туди,- прогарчав Даріс, а його очі спалахнули чистим полум’ям.
– Ч…– навіть першого слова не встигла сказати, як він, помітивши, що від гніву вогонь переходить на все тіло, відкрив навстіж вікно і полетів.
Цікаво, цікаво. От після цього точно не буде того, що раніше. І чому ж його гнів так манить… Цей пекельний погляд… Можливо, тому, що й сама така? Вже скільки разів мало не спалила все довкола у найбільшому гніві. І все через того клятого колишнього однокурсника Лейковіца. Він мені стільки дурні в життя приносив. Правда, дещо і могло здатися романтичним до нашої лютої ворожнечі та й всі стверджували, що це було здійснено саме з такою метою. Навіть Бель у це свято вірила. Проте хто взагалі грається давньою некромантією, оживляє мертвляків та приводить їх у кімнату до дівчини, щоб ті заспівали «З днем народженням тебе»? Та ще й взяв тоді і зайшов слідом за ними з букетом чорних лілей. Ну подобається йому той колір, розумію, але що за подарунок це взагалі? Йому ще й пощастило, що поки спопеляла живих мерців, не кинула випадково і у нього таким заклинанням. А то блукав би по академії привидом довіку. І ще й мені вигрібати за це довелося б.
Проте ну того Лейковіца. Час думати про майбутнє, а не про минуле. З якого дива це мій чоловіченько верещить на мене? Е ні, я не з тих, хто про це так просто забуде. Він має попросити вибачення. Проте як же це влаштувати?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно