Буря Мечів - Джордж Мартін

— Знаю,— жалібно сказав Бран. Деривовк загриз трьох дикунів, може, більше, та все одно їх було забагато. Коли вони тісним колом обступили рослявого безвухого чоловіка, він спробував утекти під покровом дощу, та навздогін йому полетіли стріли, і наглий укол болю викинув Брана з вовчої шкури й повернув у власну. Коли буря нарешті вщухла, діти довго сиділи, скоцюбившись, не розпалюючи вогню, розмовляли — якщо взагалі розмовляли — пошепки, дослухаючись до Годорового важкого дихання і міркуючи, чи не спробують уранці дикуни перетнути озеро. Бран раз у раз летів до Літа, але біль відкидав його назад, як розпечений казанок змушує тебе відсмикнути руку, коли ти збираєшся його підхопити. Тільки Годор тієї ночі спав, бурмочучи «Годор, годор», крутячись і вертячись. Бран нажахано думав про Літо, який, може, зараз помирає у темряві. «Будь ласка,— молився він,— боги давні, ви забрали в мене Вічнозим, і батька, і ноги, будь ласка, не забирайте ще й Літо. І наглядайте за Джоном Сноу, і хай дикуни підуть геть».

На кам’янистому острові в озері віродерева не росли, та давні боги, мабуть, таки його почули. Зранку дикуни не квапилися з від’їздом: познімали всі речі з тіл своїх загиблих і з убитого ними старого, наловили в озері трохи риби, і була навіть одна жахлива мить, коли троє дикунів намацали гатку й рушили нею... але гатка повернула, а вони — ні, і двоє дикунів мало не втопилися, заки їх витягнули товариші. Голомозий нагорлав на них, і над озером полетіли слова дивною мовою, якої навіть Джоджен не знав, а за деякий час дикуни позбирали свої списи та щити і рушили на північний схід — туди ж, куди подався Джон. Бран теж хотів іти шукати Літо, але Ріди заборонили. «Лишимося ще на одну ніч,— сказав Джоджен,— нехай між нами й дикунами ляже бодай кілька льє. Ти ж не хочеш з ними знову стрітися, ні?» По обіді зі свого сховку виповз Літо, тягнучи задню лапу. Він обгриз трохи тіл у заїзді, розігнавши ворон, а тоді переплив на острів. Міра витягнула в нього з лапи стрілу, а рану обробила соком якихось трав, що росли попід вежею. Деривовк досі кульгав, але день у день менше, як задавалося Бранові. Боги почули його.

— Може, треба спробувати інший замок,— сказала Міра до брата.— Може, деінде вдасться пройти крізь браму. Якщо хочете, можу сходити на розвідку — сама-одна я це зроблю швидше.

Бран похитав головою.

— На схід звідси Глибоке Озеро, далі — Брама Королеви. На захід — Крижаний Кордон. Але вони всі такі самі, тільки менші. Всі брами замкнені, окрім як у Чорному замку, Східній варті й Тінявій вежі.

На це Годор відповів «Годор», а Ріди обмінялися поглядом.

— Ну, то я вилізу на Стіну,— вирішила Міра.— Може, щось там роздивлюся.

— І що ти там сподіваєшся побачити? — поцікавився Джоджен.

— Щось,— сказала Міра, вперше виявивши твердість.

«От якби це зробив я!» Бран підніс голову, роздивляючись Стіну, й уявив, як він дюйм по дюйму піднімається по ній, чіпляючись пальцями за тріщини у кризі та вибиваючи носаками собі опору для ніг. Незважаючи ні на що — ні на сни, ні на дикунів, ні на Джоджена,— ця думка викликала в нього усмішку. Змалку він облазив усі мури Вічнозиму, всі його вежі, але таких високих серед них не було, та й усі вони були кам’яні. Стіна, може, і схожа на кам’яну — сіра й пощерблена, та коли розходилися хмари й сонце падало під певним кутом, тоді вона зненацька перевтілювалася, й ось вона вже біло-блакитна, сяйлива. Це кінець світу, завжди казала стара Нан. З тамтого боку — чудовиська, і велети, і привиди, та доки міцно стоїть Стіна, вони не пройдуть. «Мені теж хочеться нагору, разом з Мірою,— подумав Бран.— Стати там наверху й усе побачити».

Але він — хлопчик-каліка з неслухняними ногами, тож може тільки знизу спостерігати за тим, як піднімається Міра.

Вона не зовсім лізла — не так, як лазив колись він. Вона піднімалася такими собі сходинками, які прорубала Нічна варта сотні, ба й тисячі років тому. Мейстер Лувін, пригадував Бран, розповідав колись, що Ночефорт — це єдиний замок, де сходи прорубані просто в кризі Стіни. А може, це розповідав дядько Бенджен. У новіших замках сходи дерев’яні або кам’яні, або ж довгі глиняні пандуси, посилані рінню. «Крига надто підступна». Це дядько так казав. А ще він казав, що іноді поверхня Стіни плаче крижаними сльозами, хоча всередині лід твердий як камінь. Відтоді як останні чорні брати пішли з замку, сходи підтавали та знову підмерзали тисячу разів, щоразу трішки зменшуючись і заокруглюючись і стаючи ще підступнішими.

І коротшими. «Так наче Стіна їх заковтує». Міра Рід дуже спритна, але й вона рухалася помалу, від виріжка до виріжка. В двох місцях, де сходів, вважай, уже зовсім не лишилося, вона опустилася на всі чотири. «Спускатися буде ще важче», —  подумав Бран, спостерігаючи за нею. Та все одно він мріяв опинитися на її місці. Сягнувши вершечка, Міра, повзком подолавши крижані виступи, на які нагорі перетворилися сходинки, зникла з очей.

— Коли вона спуститься? — запитав Бран у Джоджена.

— Коли буде готова. Вона хоче добре все роздивитися... і Стіну, і все навколо. А нам слід те саме зробити тут, унизу.

— Годор? — з сумнівом зронив Годор.

— Може, ми щось і відшукаємо,— наполягав Джоджен.

«Або це щось відшукає нас». Але вголос такого Бран сказати не міг: не хотів, аби Джоджен вважав його боягузом.

Отож вони пішли досліджувати місцевість: Джоджен — попереду, за ним Бран у кошику на Годоровій спині, а поруч побіг Літо. Одного разу деривовк майнув у темні двері — й за мить повернувся з сірим пацюком у зубах. «Кухар Щур»,— подумав Бран, але цей пацюк був геть не такого кольору, та й завбільшки лише з кота. А Кухар Щур був білий і здоровезний як свиня...

У Ночефорту було чимало темних дверей, і щурів теж чимало. Бран чув, як вони бігають у підвалах і пивницях і в лабіринті чорних — хоч в око стрель — тунелів, які з’єднували їх. Джоджен хотів і там піти все дослідити, але Годор сказав на це «Годор», і Бран твердо мовив:

— Ні.

В темряві під Ночефортом водиться