Буря Мечів - Джордж Мартін

— Принеси смолоскип,— мовив він до старгородського хлопця.— Маю пошукати декого.

На сходах були переважно тенійці. Безперечно, декому з вільного народу вдалося врятуватися. Мансовим людям, не магнаровим. Може, серед них і вона є. Отож вони з Шовком спустилися вниз поміж тіл тих, хто намагався пролізти в люк, і Джон рушив у темряву, однією рукою затискаючи попід пахвою милицю, а другою спираючись на плечі хлопцю, який у Старгороді заробляв з блуду.

На той час і стайня, і їдальня вигоріли на курний попіл, але на Стіні ще вирувало полум’я, повзло вгору сходинка по сходинці й марш по маршу. Час до часу чулося рипіння, а потім тріск — і від Стіни відвалювався шматок дерева. В повітрі літав попіл упереміш із крижаним порохом.

Коли Джон натрапив на Кворта, той уже помер, а Каміннопалий помирав. Ще кількох мертвих і присмертних тенійців він добре не знав. Чиряк, слабкий від втрати крові, ще був живий.

А Ігритта простерлася біля Вежі лорда-командувача, на латочці старого снігу, зі стрілою між грудей. Обличчя їй притрусило крижаним порохом, і в місячному світлі здавалося, наче на ній мерехтлива срібна маска.

Стріла була чорна, бачив Джон, але оздоблена білими качиними перами. «Не моя,— сказав собі Джон,— у мене таких не було». Та відчуття було таке, наче стріла все-таки його.

Коли він опустився поряд з дівчиною навколішки, вона розплющила очі.

— Джоне Сноу,— промовила вона зовсім тихо. Звук був такий, наче стріла пробила легеню.— Це нарешті справжній замок? Не просто вежа?

— Так,— Джон узяв її за руку.

— Добре,— прошепотіла Ігритта.— Хотілося поглянути на справжній замок перед... перед...

— Ти ще сотню замків побачиш,— запевнив її Джон.— Бій закінчився. Мейстер Еймон вилікує тебе,— він торкнувся її волосся.— Ти ж поцілована вогнем, не забула? Щасливиця. Однією стрілою тебе не вбити.

На це вона тільки посміхнулася.

— Пам’ятаєш печеру? Слід було нам у тій печері лишитися. Я ж тобі казала.

— Ми повернемося в ту печеру,— сказав він.— Ти не помреш, Ігритто. Не помреш!

— Ох,— Ігритта поклала руку йому на щоку.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— зітхнула вона, помираючи.

Бран

— Просто ще один порожній замок,— мовила Міра Рід, обвівши поглядом порослі бур’яном руїни.

«Ні,— подумав Бран,— це Ночефорт, це кінець світу». У горах він думати міг тільки про те, як нарешті вони дійдуть до Стіни й розшукають триокого ворона, але нині, коли нарешті таки дійшли, на очі йому навернулися сльози. Той сон, що йому наснився... той сон, що наснився Літу... «Ні, не можна про нього думати». Рідам він нічого не розповів, хоча Міра, здається, відчула: щось негаразд. Якщо він про це ніколи нікому не скаже, може, взагалі забуде, що йому таке наснилося, і тоді нічого цього не станеться насправді й Роб із Сіровієм лишаться живі...

— Годор,— переступив Годор з ноги на ногу, і Бран ворухнувся разом з ним. Здоровань утомився. Вони вже йдуть декілька годин поспіль. Та принаймні він хоч не лякається. А от Бран цього місця боїться — і майже так само боїться зізнатися в цьому Рідам. «Я — королевич Півночі, Старк Вічнозимський, я маже дорослий і маю бути хоробрий, як Роб».

Джоджен звів на нього очі.

— Тут нам нічого не загрожує, ваша високосте.

Бран такої певності не мав. Ночефорт згадувався у найстрашніших казках старої Нан. Саме тут правив Король Ночі, поки його ім’я не стерлося з людської пам’яті. Саме тут Кухар Щур подав королю андалів свій знаменитий пиріг з королевича, саме тут на варті стояли сімдесят дев’ять чатових, саме тут зґвалтували й замордували хоробру юну Данні Флінт. Саме з цього замку король Шерит прокляв давніх андалів, саме тут малі підмайстри стояли проти того, що приходить поночі, саме тут сліпий Симеон Зореокий бачив бійку триголових псів. Колись цими подвір’ями й вежами ходив Божевільний Топір, рубаючи в темряві своїх братів.

Усе це було сотні й тисячі років тому, певна річ, а дечого, либонь, узагалі не було. Мейстер Лувін завжди казав, що казки старої Нан не можна приймати за чисту монету. Та одного разу до батька приїхав у гості його брат, і Бран запитав його про Ночефорт. Бенджен Старк не підтвердив, що в казках усе правда, але й не заперечив,— знизавши плечима, він просто зронив: «Ми Ночефорт покинули двісті років тому»,— так наче це давало відповідь на всі питання.

Бран примусив себе роззирнутися. Ранок був зимний, але ясний, з холодного блакитного неба світило сонце, а от звуки Бранові не сподобалися. Вітер нервово посвистував, тріпочучи поміж зруйнованих веж, фортеці рипіли й осідали, і чути було, як у великій залі під долівкою шкребуться щурі. Це діти Кухаря Щура розбігаються від свого батька. Двори нагадували невеликі лісочки, де терлися голим віттям високі й тонкі дерева, а листя шаруділо на старому снігу, наче таргани. На місці стайні проросли дерева, а покручене біле віродерево пробило зяючу діру в склепінчастому даху кухні. Навіть Літові було тут тривожно. Бран на якусь мить ковзнув у його шкуру — хотів нюхнути, чим тут пахне. І запах йому теж не сподобався.

Та й проходу на той бік тут теж не було.

Бран зразу казав, що не буде. Повторював це і повторював, але Джоджен Рід наполіг, що хоче сам поглянути. Йому-бо зелений сон наснився, сказав він, а зелені сни не брешуть. «Але і брам не відчиняють»,— подумав Бран.

Брама, яку стеріг Ночефорт, замкнена була відтоді, як чорні брати, навантаживши мулів і гаронів, виїхали на Глибоке озеро; залізні звідні ґрати були опущені, ланцюги, на яких вони піднімалися, прибрані, а прохід попід Стіною завалений камінням і шутером, які так змерзлися, що стали одним цілим зі Стіною.

— Слід було за Джоном іти,— сказав Бран, побачивши це. Він часто думав про свого брата-байстрюка — з тої самої ночі, як спостерігав за його втечею у бурю.— Слід було шукати королівський гостинець і йти в Чорний замок.

— Нам не можна, королевичу,— мовив Джоджен.— Я вже пояснював вам чому.

— Але ж тут дикуни! Вони отого чоловіка вбили, і Джона теж хотіли вбити. Джоджене, їх була сотня!

— Ти вже казав. А нас усього четверо.