Буря Мечів - Джордж Мартін

На парапеті їх не було якусь хвилину, але внизу все змінилося. На ящиках і діжках ще стояла дюжина чорних братів і кілька кротівців, а через барикаду вже потоком лилися дикуни, відтісняючи їх. У Джона на очах один з них загнав списа Растові в живіт з такою силою, що здійняв його в повітря. Юний Генлі вже помер, а Старий Генлі помирав у оточенні ворогів. Ще крутився й рубався Спокій, регочучи як причинний, і плащ його літав у повітрі, коли він перестрибував з барила на барило. Бронзова сокира поцілила йому під коліно, і регіт перейшов у булькітлий зойк.

— Прориваються,— сказав Шовк.

— Ні,— озвався Джон,— прорвалися.

Все сталося миттєво. Чкурнув один кротівець, тоді другий, і от уже всі селяни кидають зброю і тікають з барикади. А самих братів, щоб утримати її, було замало. Джон дивився, як вони спробували вишикуватися, але тенійці обрушилися на них зі списами й сокирами, й от уже й брати побігли. Дорнянин Диллі, послизнувшись, гримнувся долілиць, і дикун засадив йому між лопаток списа. Кегз, загайний і засапаний, уже майже дістався нижньої сходинки, коли якийсь тенієць ухопив його за поділ плаща й розвернув до себе... і сам упав від арбалетної стріли, так і не встигнувши опустити сокиру.

— Зняв,— радісно гукнув Шовк, а Кегз у цей час видерся на сходи й поліз нагору на чотирьох.

«Брама втрачена». Донал Ной замкнув її на ланцюг, але всі підходи до неї тепер відкриті, залізні ґрати відсвічують червоним у сяйві полум’я, а за ними відкривається холодний чорний тунель. Ніхто не лишився її захищати; єдине безпечне місце тепер — нагорі Стіни, на висоті сімсот футів, куди ведуть криві дерев’яні сходи.

— Яким богам ти молишся? — спитав Джон у Шовка.

— Сімом,— озвався старгородский хлопець.

— То молися,— мовив до нього Джон.— Молися новим богам, а я молитимуся давнім.

Ось вона — поворотна мить.

У тому гармидері біля люка Джон геть забув наповнити сагайдак. Тож зараз він пострибав на той бік даху й нарешті зробив це, а заодно і лук свій підняв. Казанок з місця не рушився, тобто поки що, схоже, вони в безпеці. «Бій перемістився далі, й ми спостерігаємо за ним, наче з балкона»,— подумав Джон, дибаючи назад. Шовк випускав стріли в дикунів на сходах, ховаючись за зубцями, щоб перезарядити арбалет. «Не знаю, чи він справді гарненький, але меткий — це точно».

Справжня битва точилася на сходах. На двох нижніх маршах Ной поставив списників, але стрімка втеча кротівців змусила їх запанікувати, тож і вони погнали на третій марш, а тенійці тим часом добивали відсталих. Лучники з верхніх маршів сипали їм на голови стріли. Джон вставив стрілу, напнув тятиву, вистрілив — і потішився, коли один з дикунів покотився по сходах. У вогні пожеж плакала Стіна, а на кризі танцювало, відбиваючись, полум’я. Сходи трусилися під ногами людей, які рятували своє життя.

Джон знову вставив стрілу, напнув тятиву й вистрілив, але їх було тільки двоє — він і Шовк, а на сходи висипало шістдесят-сімдесят тенійців, вбиваючи всіх на своєму шляху й упиваючись перемогою. На четвертому марші троє братів у чорних плащах стояли пліч-о-пліч, стискаючи в руках довгі мечі, й на мить бій поновився. Та їх було всього троє, тож дуже скоро хвиля дикунів просто змила їх, і зі сходів униз закрапала їхня кров. «У бою людина найбільш вразлива, коли тікає,— сказав якось Джонові лорд Едард.— Втікач для солдата — наче поранений звір. Тільки розпалює жагу крові». Лучники на п’ятому марші повтікали, ще навіть бій до них не докотився. Це була різанина, кривава різанина.

— Принеси смолоскипи,— звелів Джон Шовку. Біля багаття їх лежало чотири, обмотаних проолієним ганчір’ям. Було ще з дюжину вогняних стріл. Старгородський хлопець опустив один зі смолоскипів у вогонь і тримав там, поки той яскраво не розгориться, а решту, не запалюючи, приніс попід пахвою. Він знову мав переляканий вигляд — і не дивно. Джон теж був переляканий.

Отоді він і побачив Стира. Магнар ліз на барикаду — через подерті мішки з зерном, потрощені діжки й тіла і друзів, і ворогів. Його бронзові лускаті обладунки тьмяно сяяли у світлі вогню. Стир скинув шолом, щоб оглянути сцену свого тріумфу; голомозий безвухий сучий син посміхався! В руці він тримав довгого списа з віродерева, з різьбленим бронзовим гостряком. Угледівши браму, він указав на неї списом і заричав щось давньою мовою до півдюжини тенійців, які його обступили. «Запізно,— подумав Джон.— Вивів би своїх назад через барикаду — може, декого і врятував би».

Угорі засурмив бойовий ріжок — протяжно й басисто. Не з самого верху Стіни, а десь із дев’ятого маршу, де стояв Донал Ной.

Джон вставив вогняну стрілу в тятиву, і Шовк підпалив її від смолоскипа. Джон підійшов до парапету, напнув, прицілився, вистрілив. Стріла полетіла вниз, тягнучи за собою полум’яний слід, і з тріском врізалася в ціль.

Не в Стира. У сходи. Чи, точніше, у діжки, кадоби й мішки, які поскладав під сходами Донал Ной аж до першого маршу: барила смальцю й оливи, торби з листям і проолієним ганчір’ям, дрова, кору й стружку.

— Ще раз,— мовив Джон, і повторив,— ще раз, і ще раз.

Інші лучники теж доєдналися — стріляли з усіх веж, по великій дузі посилаючи стріли до підніжжя Стіни. Коли у Джона закінчилися вогняні стріли, вони з Шовком почали підпалювати смолоскипи та скидати з амбразур.

І почало розквітати ще одне полум’я. Старі дерев’яні сходи всмоктали олію, наче губка, а Донал Ной-бо облив їх з дев’ятого маршу до сьомого. Джон тільки й сподівався, що свої встигли видертися нагору, поки Ной не почав кидати вниз смолоскипи. Чорні брати бодай знали про такі плани, а от кротівці — ні.

Решту зробили вітер з вогнем. Джонові лишалося тільки спостерігати. Опинившись під вогнем унизу й нагорі, дикуни не мали куди діватися. Частина лишилася на місці. Всі вони загинули. Інші ж вирішили стрибати й загинули від падіння. Між двох вогнів ще коцюбилося двадцять з лишком тенійців, коли Стіна тріснула від жару й уся нижня третина сходів відвалилася разом з кількома тонами криги. Саме тоді Джон востаннє бачив Стира, магнара Тенійського. «Стіна сама захищається»,— подумав він.

Джон