Коли впаде темрява - Стівен Кінг

Вона почула швидке тупотіння за дверима, він відбіг, а потім з розгону навалився на двері. Ці двері теж були доволі важкими, та Пікерінг не жартував, і одвірок здригнувся. Цього разу стілець посунувся на пару дюймів, але знову витримав. Що гірше, подовшилася діра в килимі і вона почула рипіння, дуже схоже на те, яке видавала, піддаючись, липучка. Пікерінг був дуже моторний для людини, битої по голові та плечах дрючком з червоного клена, звісно, він був скажений, але водночас достатньо розсудливий, щоб розуміти: якщо вона вибереться, то йому гаплик. Це для нього потужна мотивація, вважала вона.

Треба було мені потрощити об нього геть усе те крісло, — подумала вона.

— Бажаєш гратися? — волав він. — Я пограюся. Будь певна. Можемо закластися на твою сраку. Але ти на моєму ігровому полі, о'кей? І я вже... я... тут.

Він знову вгатився у двері. Вони струсонулися в одвірку, вже ледь тримаючись на завісах, а стілець знову відплигнув на пару-трійку дюймів. Ем задивилася на розростання темних рівчачків між дверима й упертими ніжками стільця — це дерся дешевий килим.

Отже, через вікно. Якщо їй судиться померти від кровотечі, спричиненої хтозна якою ще кількістю поранень, краще вже те, що вона сама собі їх завдасть. Хоча... якщо вона обгорнеться ковдрою...

Погляд її впав на стіл.

— Містере Пікерінг! — гукнула вона, хапаючи столик за борти. — Зачекайте! Я хочу укласти з вами угоду!

— Ніяких угод з курвами, о'кей? — відгукнувся він роздратовано, але затих ненадовго — либонь, щоб віддихатися, — та це додало їй часу. Час їй був найбільше потрібен. Час — це, певне, єдине, що вона могла від нього отримати; вона аж ніяк не потребувала його заяв про те, що він не той чоловік, котрий укладатиме угоди з курвами. — Ну, й що в тебе за геніальний план? Скажи татусеві Джиму.

Наразі її планом був стіл. Вона підважила його, майже певна, що зараз у її натрудженому попереку щось лусне, мов повітряна кулька. Але столик виявився легким і ще полегшав, коли на підлогу посипалися скинуті з його поверхні перев'язані гумовими стрічками стоси файлів, що виглядали схожими на університетські екзаменаційні реєстри.

— Що ти там робиш? — нервово запитав він, а відтак: — Не роби цього!

Вона побігла в бік вікна, різко зупинилася й жбурнула стіл. Скло розлетілося з жахливим дзенькотом. Не витрачаючи часу на роздуми, не затримуючись на роздивляння — від роздумів зараз не було ніякої користі, а роздивляння могло її лише налякати, якщо там було зависоко, — вона зірвала з ліжка ковдру.

Пікерінг знову вдарив у двері, і, хоча стілець знову втримав їх (вона про це здогадалася, якби ні, так той уже пробіг би через кімнату і вхопив її), гучно тріснула деревина.

Ем загорнулася у ковдру від шиї до п'ят, здавшись собі на мить готовою вирушити в снігову завірюху індіанкою з картини Невела Конверса Ваєта[36]. Вона рвонула у щербату діру вікна саме тієї миті, коли двері позаду неї з тріском розпахнулися. Кілька скляних шпичаків поранили ковдру, проте жоден не торкнувся Ем.

— Ах, же ти, паскудна довбана курво! — заверещав Пікерінг позаду неї — ледь не впритул за нею, — але вона вже полетіла.

9. Гравітація — матір усього сущого

Дитиною вона поводилася по-хлоп'ячому, більше полюбляла гратися в хлоп'ячі ігри (найкраща називалася просто — «у війну») в лісі поза їхнім домом у передмісті Чикаго, ніж бавитися з Барбі та Кеном на батьківському ґанку. Вона не вилазила зі штанів «Кріпка шкірка»[37] і практичних майок, волосся носила зав'язаним на потилиці у конячий хвостик. Разом з кращою подружкою Бекою вони дивилися по телевізору не близнючок Олсен[38], а старі фільми Іствуда й Шварценеґґера, а коли йшов серіал «Скубі-Ду», вони ототожнювали себе радше з самим собакою Скубі, ніж з Велмою чи Дафною. Всі два роки у початковій школі вони називали свої сніданки «скубі-хавкою».

А ще вони, звісно, лазили по деревах. Емілі запам'яталося одне літо, коли вона і її сусідка Бека — кожна у своєму дворі — тільки й робили, що висіли на деревах. Їм того літа було, здається, рочків по дев'ять. Окрім батьківського уроку з правильного падіння, єдине, що Емі ясно пам'ятала з того дереволазного літа, так це те, що мати кожного ранку намазувала їй носа якимсь білим кремом, наказуючи — Емі, тільки не надумай оце витерти! — своїм фірмовим тоном: слухайся-або-загинь.

Одного дня Бека втратила рівновагу і ледь-ледь не впала з висоти п'ятнадцяти футів на галявину Джексонів (можливо, всього з десяти футів, та в той час і така висота дівчаткам здавалася двадцятип'яти... чи п'ятдесятифутовою). Вона встигла вхопитися за гілку і повисла на ній, лементуючи по порятунок.

Расті якраз косив галявину. Він підійшов — вельми неспішно підійшов, навіть устиг вимкнути свою косарку «Бріґґз & Страт-тон» — і простягнув руки.

— Стрибай, — сказав він, і Бека, яка усього два роки, як перестала вірити у Санта-Клауса, але досі залишалася беззастережно довірливою, розтисла пальці. Расті легко її упіймав, потім покликав Емілі злізти з дерева. Він наказав дівчаткам сісти під стовбуром. Бека трохи поплакала, а Ем була налякана — більше через те, що лазіння по деревах стане тепер забороненою поведінкою, як прогулянки на самоті до магазинчику за рогом після сьомої вечора.

Расті не заборонив їм дерева (хоча матір Емілі напевне це зробила б, якби на той момент виглядала з кухонного вікна). Расті зробив інше, він навчив їх, як треба падати. А потім вони майже годину вправлялися у цьому вмінні.

Який же то був класний день.

* * * * *

Вилазячи з вікна, Емілі побачила, що від неї до вимощеного плитками патіо внизу в біса добряча відстань. Можливо, лише десять футів, але вони виглядали на всі двадцять п'ять, коли вона, загорнута у ковдру, стрибнула. А може, й на п'ятдесят.

Розслабляйте коліна, — навчав їх Расті сімнадцять чи шістнадцять років тому, того дереволазного літа, також відомого під назвою Літо Білого Носа. — Не вимагайте від них тримати удар. Вони витримають у дев'яти випадках з десяти, якщо висота не завелика, витримають — але кістку собі зламати ви можете. Стегнову, голінну або щиколотку.