Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Ем рвонулася вперед. Біль у крижах поглибився, став гострим, наче скляним. Але вона знову почула той тріск, з яким відривається клейка стрічка — не від крісла, а сама від себе. Рвалися напластування її шарів. Послаблюючись. Послаблення — не те, що звільнення, але все одно це гарно. Це додає їй свободи рухів.
Вона знову вихнулась, вгатившись у холодильник, і скрикнула при цьому від натуги. Її прохромив жах. Цього разу крісло не поворухнулось. Воно пристало, як той банний лист. Вона знову вихнулась, сильніше, скрикнувши голосніше: свято тантра-йоги пополам із садо-мазо-диско. Почулося крек, і крісло трохи зсунулося їй на праву сідницю й бік спини.
Вона хиталася знову... й знову... й знову, невимовно втомленими стегнами, і билася об холодильник. Втратила ударам лік. І знову плакала. Шорти в неї ззаду луснули. Вони косо сповзли на одне стегно, а воно вже кровило. Мабуть, загнала скіпку, подумала вона.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти захекане серце (та куди там), і вгатила своєю тортурною колодою в холодильник знову, з усіх, які ще мала, сил. Цього разу вона нарешті влучила у притоплений важіль кригогенератора, і той вивергнув на кахляну підлогу джекпот із кубиків льоду. Знову тріск, провисання, і раптом ліва рука стала вільною. Вона тупо-здивовано глянула на неї. При руці так і залишався прив'язаний поручень крісла, зате само воно звисало збоку, утримуване лише довгими сірими смугами клейкої стрічки. Виглядало це так, ніби вона потрапила в якесь павутиння. Авжеж, так воно і є насправді; цей скажений курвий син у шортах хакі та сорочці «Ізод» і є павуком. Вона все ще не вільна, але тепер може скористатися ножем. Треба лише дочовгати до столу посеред кухні і взяти його.
— Не наступай на кубики, — напутила вона себе заморено. Голос прозвучав — так вона сама, принаймні, почула, — немов це промовила якась пришелепувата студентка, що довчилася до межі нервового виснаження. — Момент вельми недоречний для льодобіжного спорту.
Льоду вона уникла, але, коли нахилилася по ніж, щось небезпечно хруснуло у її натрудженій спині. Крісло, хоча вже й не так щільно, проте все ще прив'язане липучими корсетами до її тулуба (та й до ніг теж), вдарилося об край столу. Вона не звернула на це уваги. У неї з'явилася можливість ухопити ніж щойно звільненою лівицею і перепиляти стрічку, якою ще було обплутано її праву руку, хапаючи ротом повітря і кидаючи короткі погляди на двійчасті двері між кухнею і тим, що за ними ховалося, — їдальня й коридор, як гадала вона; в той бік він вийшов і звідти, ймовірно, знову з'явиться. Вивільнивши праву руку, вона відірвала все ще прив'язаний до лівої уламок крісла і кинула його на стіл.
— Перестань виглядати його, — наказала вона собі посеред сірої, притемненої кухні. — Роби свою справу, і все.
То була слушна порада, але важка для виконання, коли знаєш, що твоя смерть може ось-ось з'явитися крізь оці двері.
Вона почала перерізати жмут липучки просто в себе під грудьми. Це слід було робити акуратно, неспішно, але вона не могла собі дозволити неспішності, тож повсякчас колола себе гостряком ножа. Відчуваючи, як по шкірі стікає кров.
Ніж був гострий. Найгірше було те, що ті неухильні рани припадали їй просто під грудну кістку. Найкращим було те, що стрічка різалася без зайвого опору, шар за шаром. Нарешті вона була розпорота зверху й донизу, і крісло ще трохи зсунулося в неї зі спини. Вона взялася краяти широкий жмут стрічки в себе на талії. Тепер вона могла нахилитися глибше, тож працювала швидше, менше вражаючи власне тіло. Нарешті вона прорізала стрічку наскрізь і крісло впало спинкою на підлогу. Але її ноги все ще були прив'язані до його ніжок, і їх дерев'яні кінці вмент задерлися, втиснувшись у нижні частини литок там, де, мов дроти, зі шкіри випиналися її ахіллесові сухожилки. Біль був нестерпний, і вона застогнала.
Ем завела ліву руку за спину і повернула крісло в попередню позицію, притулила до спини, позбувшись таким чином цього жахливого тиску. Поза була болісна для руки і ганебна, але вона, утримуючи крісло при спині, знову обернулася лицем до плити. Тоді відхилилася назад і обіперлася об край столу кріслом, зменшивши так його вагу. Задихаючись, знову вся в сльозах (сама не помічала, що плаче), вона нахилилася вперед і почала пиляти плівку, що сковувала їй щиколотки. Ці зусилля послабили ножні пута і ті, якими була примотана до крісла нижня частина її тіла; робота нарешті пішла швидше, і вона рідше різалася, хоча й примудрилася добряче рубонути собі праву литку — так, ніби оскаженіла підсвідомість намагалася її покарати за те, що та відповіла судомою, коли Ем намагалася відірвати крісло від підлоги. Вона працювала з плівкою, яка утримувала її коліна, — останні пута, — коли почула, як відчинилися й закрилися вхідні двері будинку.
— Я вже вдома, мила! — весело гукнув звідти Пікерінг. — Ти скучила?
Нахилена, за завісою волосся перед лицем, Ем заклякла, і лиш найостанніший залишок волі змусив її знову рухатися. Нема часу панькатися з собою — вона просунула лезо різницького ножа під жмут сірої плівки, що скував їй праве коліно, у дивовижний спосіб не увіткнувши гострий кінець собі в колінну чашечку, і щосили рвонула ніж вгору.
Там, у холі, почулося важке клац, і вона зрозуміла: це він щойно повернув ключ у замку — великому замку, судячи зі звуку. Пікерінгу не потрібні були небажані гості, він, імовірно, гадав, що для одного дня достатньо однієї її. Він рушив холом. Напевне, на ньому були кросівки (раніше вона не помітила), бо кроки його були ледь чутними.
Він насвистував «О Сузана»[32].
Стрічка, що утримувала праве коліно, геть розповзлася, і крісло позаду неї завалилося на край столу
