Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Емілі бігла далі, потроху збільшуючи темп. Робила це несвідомо, хоча й не думала, що тіло само її підганяє. Було щось між мозком і тілом, якийсь інтерфейс. Саме ця її частина прагнула зараз керувати, і Ем їй дозволила. Ця частина воліла нарощувати темп потроху, майже ніжно, аби тварина позаду неї не второпала, що вона робить. Ця її частина хотіла підбити Пікерінга на те, щоб він сам додав швидкості, либонь, навіть дозволити йому трохи скоротити між ними відстань. Ця її частина воліла заморити його й виснажити. Ця частина воліла почути, як він захекався й хапає ротом повітря. Чи навіть харкає, якщо він курець (хоча, схоже, на це не варто сподіватися). А тоді вона рвоне своїм уже добре напрацьованим, але рідко застосовуваним спуртом; хоча той спурт чомусь завжди здавався їй схожим на спокушання долі — як розчепірені воскові крила під яскравим сонцем. Утім, вибору не було. А коли вже йдеться про спокушання долі, то це трапилося ще тоді, коли вона збочила з дороги, щоб зазирнути на подвір'я бетонного Доту.
А який я мала вибір, щойно побачивши її волосся? Можливо, це сама доля спокусила мене.
Вона бігла далі, відкарбовуючи підошвами сліди на піску. Знову озирнулася і побачила Пікерінга за якихось сорок ярдів позаду себе, але сорок ярдів — це нормально.
Із західного боку і просто над її головою хмари розійшлися з тропічною раптовістю, вмент перетворивши сірий туман на сліпучо-білу красу. Сонце прожекторами своїх променів оздобило пляж яскравими латками; Ем на мить опинилася в одній з цих латок, відчувши стрибок температури й вологості, а далі її знову забрав туман. Відчуття — мов у холодний день пробігла повз прочинені дверцята прального автомату. Попереду туманна синява розійшлася отвором у формі довгої котячої зіниці. Над нею вигулькнула подвійна веселка, кожен колір сяйливо виразний. На заході райдужні стопи пірнали в сувої туману й тонули у воді, а ті, що заокруглювалися вниз до материкового берега, зникали серед пальм і наче відполірованих воском ліродеревників[40].
Вона зачепилася правою стопою за свою ж ліву щиколотку і спіткнулася. Якусь мить вона перебувала на межі падіння, однак зуміла втриматися на ногах. Але тепер він був уже за тридцять ярдів від неї, а тридцять — це занадто близько. Годі задивлятися на веселки. Якщо вона не сконцентрується, ці райдуги стануть останніми в її житті.
Вона знову звела очі й побачила попереду чоловіка, він стояв по литки у прибої й дивився на них. На ньому були тільки коротко обрізані джинси та мокра червона хустка на шиї. Шкіра в нього була коричнева, волосся й очі темні. Невисокий, але з литим, кріпким тілом. Він вийшов з води, і обличчя в нього було стривоженим. О, слава тобі, Господи, вона бачить чиюсь стривоженість.
— Рятуйте! — закричала вона. — Рятуйте, прошу!
Занепокоєння його посилилося.
— Сеньоро? Que ha pasado? Que es lo que va mal?[41]
Вона трохи розуміла іспанську — ледь-ледь, — але з його вимови не второпала нічого. Та яка різниця? Він був майже напевне одним з тих робітників, що поралися на присадибних ділянках біля великих будинків. Він скористався дощем, щоб освіжитися в затоці. Навряд чи він має «зелену картку», але вона йому не потрібна, щоб врятувати їй життя. Він чоловік, і явно міцний, і він занепокоєний. Вона кинулася йому в обійми, відчувши, як вода з його тіла всотується в її шкіру і сорочку.
— Він божевільний! — кричала вона в обличчя цьому чоловіку. Авжеж, бо вони були з ним майже однакові на зріст. І врешті якесь іспанське слово вигулькнуло. Цінне слово, гадала вона, в цій ситуації: Loco! Loco! Loco!
Хлопець розвернувся, рукою міцно обійнявши її за плече. Емілі поглянула, куди дивився він, і побачила Пікерінга. Пікерінг щирився. Усміх його був чистим, радше вибачливим. Навіть заляпані кров'ю шорти й розпухле обличчя не заважали цьому усміху бути доволі переконливим. Й ані сліду ножиць, ось це було найгірше. Його руки — права розпорота, з загуслою кров'ю між великим і вказівним пальцями — були порожні.
— Es mi espoza[42], — промовив він. Вибачливим — таким же переконливим, як його усмішка, — тоном. Навіть те, що він захеканий, здавалося природним. — No te preocupes. Ella tiene...[43] — Запас його іспанських слів закінчився чи то добіг межі. Він розставив руки, тримаючи посмішку. — Проблеми? У неї проблеми?
Очі мексиканця спалахнули розумінням разом з полегшенням:
— Problemas?
— Si, — погодився Пікерінг. Відтак він підніс одну руку собі до рота і показав, ніби п'є з горла пляшки.
— А! — вигукнув мексиканець, кивнувши. — Випивати!
— Ні! — схлипнула Ем, відчуваючи, що хлопець уже готовий штовхнути її в руки Пікерінгу, щоб позбавитися цієї несподіваної problema, цієї несподіваної сеньйори. І вона дмухнула йому в обличчя, показуючи, що в її подиху нема запаху алкоголю. Раптом її осяяло, і вона показала на свою розпухлу губу:
— Loco! Це він зробив!
— Та ні, друже, це вона сама собі заподіяла, — промовив Пікерінг. — О'кей?
— О'кей, — відповів мексиканець і кивнув, проте так і не підштовхнув Емілі до Пікерінга. Тепер ним опанувала нерішучість. І ще одне слово пригадалося Емілі, підхоплене з якоїсь дитячої освітньої телепередачі, що вона її колись дивилася — либонь, разом з вірною Бекою, — коли в програмі не було «Скубі-Ду».
— Peligro[44],— промовила вона, ледве стримуючись, щоб не кричати.
Крик — це те, що роблять божевільні esposas. Вона пильно вдивлялася в очі цьому мексиканському плавцеві:
— Peligro. Він. Сеньйор Peligro!
Пікерінг засміявся й простягнув до неї руку. Перелякавшись такої його близькості (це було так, ніби соломорізка раптом відростила б собі руки), вона його відштовхнула. Він цього не очікував і все ще був задиханим. Тож хоча й не впав, але поточився назад з виряченими очима. І тут вивалилися ножиці, що були стирчали ззаду за поясом його шортів, де він їх сховав. На якусь мить усі троє задивилися на металеве X, розпластане на
