Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Повітря в приміщенні з цією нішею обігрівали два гарні каміни, до яких крокодили виповзали погрітися перед сплячкою. Засинали вони зазвичай на початку жовтня, а прокидались у квітні.
Ковтаючи чергову жертву — а нею міг стати слуга, що не вгодив панові, чи хтось з простолюду, який дуже заборгував панові, крокодил давився до сліз, які великими солоними краплями котились з його маленьких доісторичних очей.
Кругла вартова вежа, куди на верхню площадку привезли закутану у ведмеже хутро Сару, вважалась ідеальним сховком. Стіни метр завтовшки надійно ізолювали Сару від усіх зовнішніх звуків: перебуваючи там, неможливо було розчути усе те, що відбувалось на подвір’ї чи в інших покоях замку. Вузькі, декоративні віконця, які годились лише для того, щоб виставляти з них зброю, затулялись товстими решітками, а крім того ще й металевими віконцями. Ґвинтові сходи, що провадили до круглої вежі, виявились вельми незручними для частих підйомів та спусків, особливо, якщо бігати туди-сюди доводилось в сукні з довгим, що тягнувся по землі, шлейфом. Щоб зійти донизу, бажано було не лише роздягтися, але й зняти взуття, що як на зло, за тодішньою модою, було все на височезних підборах.
Утім, навіть подолавши всі 666 приступок ґвинтових сходів, полонянка все одно не потрапляла до замку. Вежу збудували пізніше, тому вона не з’єднувалась із замком безпосередньо. Слід було знати потайні ходи, що неможливо для людини, яку лише кілька годин тому привезли до замку.
Бідолашна Сара озирнулась. У кам'яних, вимуруваних колом мурах вежі зачаївся вічний морок. Із вузенького віконця-бійниці до неї ледве досягав жалюгідний промінець світла. Нічого м’якого, крім ведмежої попони, в яку Радзивіл загорнув Сару, у вежі не знайшлося.
Важкі дубові двері з мідними кільцями-ручками не відчинялись. Вродливих дівчат пан Радзивіл викрадав частенько, завжди використовуючи один і той же спосіб. Підшукавши нову жертву, він зненацька відвозив її до круглої вежі й замикав на час, цілком достатній, щоб нещасна змирилась з своєю долею. Слугам заборонялось відчиняти, не зважаючи на крики і благання викраденої. Та й не почуєш крізь непроникні кам’яні склепіння.
Наступного дня змордована красуня, востаннє намагаючись штовхнути двері, виявляла з подивом, що замок відімкнутий і крадькома сходила гвинтовими сходами донизу, на перший поверх вежі. Там, серед цілковитого безлюддя й тиші, стояв невеликий круглий столик з горіхового дерева.
Піклуючись про зголоднілу полонянку, слуги викладали срібні таці з вишуканими стравами — ніжним м’ясом куріпок, зацукрованими фруктами та молочним десертом. Забувши про пильність, дівчина накидалась на їжу і знищувала усе до крихти, вважаючи, що таці забули підчистити панські гості.
Але хитрий Радзивіл до страв підмішував східні зілля, що давали через певний час снодійний ефект — викрадена пейзанка засинала, втрачаючи самовладання, і не опиралась пестощам настирливого розпусника. Пан приходив до круглої вежі лише тоді, коли дівчина вже встигла перекусити, і починав звичайні свої умовляння: ви, дорогенька, у нас не полонянка, а гостя, чи не бажаєте подивитись мій замок? Викрадена погоджувалась.
Стах Радзивіл показував їй красиве умеблювання, не забуваючи розповісти про своїх крокодилів. Несподівано вона потрапляла до зали з нішею, де лежали дрімаючи товсті темно-зелені колоди, поцятковані горбкуватими наростами та помережані складками.
— Се мої вірні помічники, — всміхаючись, розповідав пан Радзивіл. — Я привіз їх з теплих берегів Нілу.
Зачувши голос господаря, зубаті пащеки розкривались в страшній подобизні доброї посмішки.
— Ну, ну, дорогенькі, не чіпайте! — зупиняв їх Стах, додаючи: — Ви ж нещодавно їли, невже зголодніли? — І називав ім’я якої-небудь колишньої наложниці, чиє молоде м’ясце виявлялось білим та м’яким, наче у свіжовпійманої в лісі куріпочки. Звісно, Радзивіл блефував: наразі жодної зі свої наложниць він крокодилам не згодовував. Утім, хто зна, якщо нова жертва буде погано себе поводити, то чи не опиниться вона в глибокій, повній гострих зубів, пащі? Далі пан розважав панянку тихою, приємною музикою, що лилась з його колекції музичних шкатулок вигадливих форм. Від неї ослабла від зілля поринала в сон, а тоді він відносив сплячу красуню нагору.
Однак, із Сарою вийшло трохи по-іншому. Вона спустилася до столика, але не взяла звідти нічого. Ні, дівчина була голодна, проте в неї виникли сумніви щодо кошерності панського вгощення.
І так стільки років в монастирі їй доводилось харчуватись трейфом! А зараз, коли Сара знову стала жити серед євреїв, вона і в думках не могла припустити такого осквернення…
Тому Стах Радзивіл здивувався, коли побачив, що Сара не доторкнулась до їжі.
— Я цього не їм, — байдуже кинула вона викрадачеві.
— Тоді вам судилось померти від виснаження, — сказав пан.
— Нехай, — зітхнула Сара, — але я наїлась всілякої гидоти ще в монастирі, вистачить до кінця життя!
— То ви виховувались в монастирі?! — Стах був вражений.
— Козаки влаштували погром і вбили моїх батьків, — відповіла Сара, — мене ж силоміць забрали до монастиря й охрестили Терезою. Я прожила в них у приниженні кілька років і, якби мене не забрали сови, то і досі терпіла б. Невже мені знову доведеться жити серед чужих? Благаю вас, пане, облиште мене, відпустіть! Хіба мало вам інших дівчат?!
Радзивіл був зворушений. А що коли перед ним та сама донька рабина, здатна зняти закляття?
