Зворотний бік світів - Дарунок Корній
— Тобі видніше, батьку. Я скоряюсь!
7. Перейти себе
Нічний Ритуал та велика віра вкупі зі щирою молитвою смертних та безсмертних сотворили неймовірне. Праліс за ніч ожив. А може, то небесний вогонь допоміг чи сила живої води, яка в ту ніч рясно лилася з неба? Та яке це мало значення! Світ неврів загоював рани, швидко відновлювався і продовжував свій життєвий цикл.
Остап з Дужем залишилися у світі неврів. Решта безсмертних, крім Мирослада, повернулися туди, де вони були потрібніші. Уже півроку минуло з тої пам’ятної ночі, і геть ніхто ані з Яровороту, ані з інших світів поки не навідався у світ Білих Вурдалаків бодай у гості. Отже, зі світом неврів усе гаразд і він не потребує лікування.
Дуж залишився мешкати в хаті Мирослада, Остап перебрався до школи. З Дужем вони майже не бачилися. Коли Остап запитував Учителя про Дужа та успіхи того в навчанні, той сердито супився і трохи роздратовано відповідав:
— Ну, живий твій Дуж! Живий та здоровий!
— Та я про інше, Учителю, розмірковую! Чи не йде часом Дуж чужою дорогою? Хіба це добре — займати чуже місце? — Остап не залишав надії, що таки віднайде потрібні слова та переконає власного діда відправити Дужа додому.
— Чужа дорога, кажеш? Ой, не думаю, що вона чужа. Вона його стовідсотково, онучку! Дуж вибрав, як собі гадає, легший шлях до мети. Він думає, що відсидиться в моїх хатині, а знання та вміння самі по собі з’являться у його голові. От не з’являться вони, поки не докладеш зусиль. Може, він і нормальний хлопець, як для звичайного яроворотця. Але тут, між неврами, усе ж чужинець. Так, я чесно намагаюся його хоч чогось навчити. Я пам’ятаю обіцянку, котру дав тобі. Не кривдити і не ображати Дужа. Я і справді його не зобижаю. Поводжуся з ним, мов з немовлям. Це наче вчити цицькове дитя ложкою їсти. Безглуздя повне. Хіба горщик без дна водою наповниш? Я не можу перебувати біля Дужа цілодобово. Ти ж знаєш! У мене є інші учні та інші обов’язки. Тож… Довелося до нашого яроворотця няньку приставити. Один із найкращих мисливців бавить нашого Дужа. Бо той телепень встиг і в болоті ледве не потонути, і змія його вкусила, хоча це велика рідкість у наших краях, бо змія нападає лишень для самозахисту, і лісові бджоли його не злюбили, геть усього пожалили. Про п’явок уже мовчу. Уже й Дзеванну просив — забери сина, пропаде, не впильнуємо. Та де там! Стоїть на своєму і край. Ох, Дуж-Дуж. І як мені з ним бути? Хоча, знаєш, у ньому таки щось особливе є. Наші найзапекліші вороги, андрофаги, його не займають. Він випадково до них у засідку втрапив. Так вони його не зачепили. За свого вважають, чи що?
Остап нетерпляче чекає новин від Мальви. Птаха обіцяла, що обов’язково передасть через Мирослада вісточку, тільки-но щось дізнається. Птаха мовчить. Остап журиться. Раніше Мальва йому снилася чи не щоночі. Навіть прикликати він ті сни не може. Хоча раніше таке вдавалося. Мирослад переживає за онука. І вже через власні знайомства старається роздобути хоч якісь вісті про зниклу дівчину. А вісті невтішні. У жодному з нейтральних та світлих світів навіть сліду Мальви не виявлено. Світів багато, тож пошуки тривають. У те, що дівчина жива, вірять усі. Бо ані Мара, ані Ягілка душу дівчини на той світ не переправляли. Темні ж вважають, що Мальва втопилася у водах Мертвої річки, тож пошуків не ведуть навіть у власних світах.
— Темні свої світи таки обнишпорили, — ділився новинами Мирослад, — у мене серед темних багато колишніх учнів, які з повагою ставляться до старого Учителя. І попри переконання, що Мальва мертва, вони таки не відмовили в послузі та обшукали темні світи. Мальви в них немає.
— А сірі світи? — не вгавав Остап. — Якщо у світі світлих, темних та нейтральних її нема, то тоді залишаються сірі. А коли Мальва там?
— Онучку, із сірими вести перемовини неможливо, — важко зітхав Мирослад.
— А ви пробували? Може, варто знайти батька і попрохати його про маленьку послугу? — Остап хапався за найтоншу соломинку.
— Батька? — Мирослад важко зітхнув. — Коли стаєш сірим, то перестаєш бути і сином, і батьком, і звичайною людиною. Запам’ятай це, онучку!
— Але ж спробувати можна? — не вгавав Остап.
— А ти думаєш, що я не пробував? Порозмовляли і… Нічого. Не достукався. Відшукати сірий світ неможливо, якщо тебе туди не запрошують. Сірі так ретельно маскуються, що нереально їх відстежити. Але не журися, Остапку, знайдемо ми Мальву. Бо вона жива. Я це знаю, і ти це знаєш.
— Коли знайдете? — Остап не вгавав. — Час невблаганний. Якби ж то можна було долучитися до її пошуків.
— Ще встигнеш. Закінчиш науку — і вперед! Я допоможу. Навіть якщо Птаха буде проти, — і Мирослад по-змовницьки підморгнув Остапу. — Отож, що швидше вивчишся, то швидше почнеш допомагати. Старайся, онучку, ду-у-же старайся. А щодо невблаганності часу, то не хвилюйся. Ти ж добре знаєш, що в кожному зі світів він тече по-своєму. У Яровороті, до речі, минуло лишень шість днів з того часу, як ви з Дужем опинилися тут. У світі неврів — уже півроку.
Остап це знав. Та все одно не міг не думати про Мальву. Він сумував без снів, у яких була його Мальва. Бо замість них прийшли інші. Лихі та недобрі. І в тих, нових та неспокійних, з’явилася Птаха… І в кожному з них вона помирала. Добре, що ті сни не такі часті й він навчився ними керувати. Амулет Птахи, який вона йому колись подарувала, знову допомагав. Навіть не знає, куди б його ті лихі сни завели, якби не захисний оберіг Учительки.
Остап мешкав та вчився в одному місці. Школа, простора дерев’яна хатина, складалася з декількох кімнат: власне світлиці для занять, спальні, кухні та майстерні. Ця будівля вважалася найбільшою та найзручнішою в Милограді. Тут працювала звична для безсмертних здатність приміщень усередині бути просторішими, аніж ззовні вони здавалися. Хатина стояла на околиці Милограда, у глухому віддаленому куті, і, звісно, майже посеред болота. Невеличкий острівець у центрі твані вважався добре захищеним від
