Зворотний бік світів - Дарунок Корній
Мирослад здійняв руки вгору. Стихло все довкола. Навіть звуки ночі завмерли. Заговорив:
— Роде Всевишній, Ти, що єднаєш корінь і крону,
Ведеш нас Явою по стежці Прави,
Наснажуєш мудрістю прадідів наших,
Що сяють зірками у Вирії,
Прийди і будь з нами!
Святим Духом Світла Твого
Явись у Ликах Богів Рідних,
Бо ми чуємо в собі поклик Предків Світлих
І зібралися тут в ім’я Твоє.
Слава Роду Всевишньому!
Покотилося світом неврів багатоголосою луною:
— Слава і Хвала!
Закрутилося-замиготіло в небі від вітрів, що ширяли у високості. Громовиці добралися до околиць Оселища, гучно гримало та яскраво ляскало по землі вогненними батогами. Однак над самим Милоградом небо було безхмарним, і ясна Місяцівна красно стояла над світом.
Глибоко дихала ніч, убираючи в себе цілющий нектар молитов та світлих бажань тих, хто зібрався довкола капища.
Усі впали на коліна, простягнули руки до неба, долонями вгору, обличчя теж були повернуті до неба. Віра людей у мовлені слова була величезною.
Мирослад продовжував, а люд довколишній велично повторював за ним:
— Роде Всевишній, Ти тримаєш у собі все суще і несуще, усе видиме і невидиме, Ти — Правда і Добро, Любов і Справедливість. Велика милість Твоя, Ти праведників винагороджуєш, Ти кривдників милуєш, заблукалих рятуєш, життям нашим опікуючись через Богів Рідних! Це Ти призначив нам закони Прави через життя явне пізнати, випробування долаючи, душу шляхетною працею освячувати, рідних любити, по Правді жити, шлях свій честю засівати, щоб Слава проростала!
У чарі в дерев’яних руках кумира Рода забулькало, і здивований Остап уважно дивився, як крапля за краплею вгору підноситься рідина. Те саме відбувалося і з вогнем, котрий тримала Рожаниця. Полум’я свіч підіймалося вверх, краючи темряву ночі вогняними ножами.
Заговорила Птаха:
— О, Праматінко Рожанице, просимо Тебе,
Відпусти від дітей Твоїх,
Які тут зараз зібралися,
Сум та морок,
Від світу цього — темряву та лихо.
Зціли дерева покалічені, трави понівечені,
Лісових звірів поранених та наляканих,
Дай їм випити з чаші Твоєї води живої,
І хай проллється вона добром, спокоєм,
злагодою, оберегом.
По руслу вогню Місяцівни нехай увійде у світ цей
Сила небесная та нитка срібної Зорі.
І хай обережником вона стане люду і світу цього,
Його мужністю, мудрістю, любов’ю
та силою непідкупною.
Оберни, Рожанице-Мати,
У силу красную да кипучую,
Енергію всіх стихій — вогню, води, землі, повітря.
І пролий по руслу благодаті на народ Твій
Силу свою!
Слава Праматері великій!
І знову всі підносять аж до небес слова:
— Слава і Хвала!
І небо відкрилося. Морок ночі розсіявся. І стало навіть видніше, аніж удень. Сліпуче біле світло накрило світ неврів. Це тривало якусь мить, але цього було достатньо, щоб повірити в побачене. А потім… Потім над світом неврів літала у своїй предивній красі чарівна та неповторна Птаха-Магура, а поруч з нею Жар-Птиця та дивний Сокіл-Вогняний, співаючи хвалу Творцеві та великій Праматері. І неври довкола веселилися та раділи, обнімаючись та підспівуючи диво-птицям.
Остап як заворожений дивився на диво перевертництва. І йому так нестерпно захотілося в небо. Але він поки не вмів цього. І навряд чи вмітиме. Бо Учитель Мирослад сказав, що в Остапові живе інший талант, набагато важливіший від таланту перевертництва. Та хай йому грець з тим талантом, бо яка то радість відчувати за спиною крила та літати-літати-літати! Мирослад поклав йому руку на плече. Дідусь, здається, відчував, що зараз з його онуком коїться.
— Не журися, парубче! Ти ще й не таке утнеш.
— І літати зможу, як вони? — Остап кивнув у бік небесних птиць.
— Навіть краще, аніж вони. Тому ти зараз тут, любий мій онучку, сину землі неврів. Бо літати можна по- різному. Тобі точно сподобається. Ось побачиш.
І коли ритуальний вогонь у ямках майже догорів, свічки в долонях Рожаниці згасли, веселощі та радісні сміхи почали стихати, світ неврів густою теплою завісою накрив дощ. Він був рівний та спокійний, рясний та чистий, наче жива вода в незайманому джерелі.
Перун та Перуниця завершили свій небесний танок та опустилися на землю.
Птаха посміхнулася Остапу і заговорила:
— Для того щоб почули твою молитву, потрібна віра. Не маючи її в серці, не варто навіть приступати. Це те саме, що черпати воду з пересохлої криниці. Наповни її живою водою, впусти у своє серце віру!
— А що таке віра, Учителько Птахо? — запитував швидше тому, що мав переконатися ще раз у тому, що відчувало його серце.
— Віра, хлопчику, — озвався Перун, — це вміння бачити далі, аніж той, хто не вірить. Бо коли зникає віра, то помирає й любов.
— Що більше віри, то більше в тобі життя! — промовив хлопець.
Птаха з Перуном перезирнулися. Цей хлопчина ніколи не був простим, а тепер і поготів. Світ неврів відкривав його душу, наповнював її світлом та вірою.
А дощ усе падав і падав. Живий, рясний, спокійний.
Неври поспіхом розходилися по хатах. Птаха з Посолонем заховалися під кроною старого дуба, що ріс неподалік. Вони розмовляли. А Мирослад поволік додому замученого і сердитого Дужа. Той відмовився сам іти, істерично миркав, що заблукає, оскільки темно і він навмання не знайде дороги. І обов’язково втрапить у лапи до хижаків. І ті його загризуть. І він бідолашка загине. А Мирослада звинуватять у його смерті. Дуж ще щось там бурмотів про силу помсти його матері, але того вже майже ніхто не чув, бо Мирослад сердито волочив того до своєї хижі.
І тільки Перун залишався стояти на своєму місці, підставивши обличчя щедрому дощу. Остап наче заворожений дивився на чоловіка, який перед Ритуалом зізнався усім присутнім безсмертним, що є батьком Птахи. Чи раділа з того знання Птаха? Сумною здалася Остапу, бо після почутого і не плакала, і не сміялася. Мабуть, уже знала. Чому ж Перун раніше не визнав свого батьківства? Остапові хотілося про це запитати в бога. Як і про інше спитати. Чи знає той, як воно — зростати без батька? Навіщо він приховував правду аж так довго? Такою донькою можна тільки пишатися.
Остап уважно вдивлявся в лице бога, наче в ньому він мав отримати відповіді на свої запитання. Обличчям бога текла небесна вода. Плечі Перуна час від часу здригалися, наче від холоду. Але ж
