Українська література » Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
це не потрібно хвилюватися, — сказав Деревобородий. — Я дам вам трунку, від якого ви довго зеленітимете й ростимете дуже довго. А якщо ми вирішимо розійтися, то я поставлю вас на землю за межами мого краю, де ви тільки скажете. Ходімо!

Тримаючи гобітів ніжно, проте цупко, по одному на згині кожної руки, Деревобородий підняв спершу одну величезну ступню, потім — другу і пересунув їх до краю виступу. Схожі на коріння пальці вчепилися за скелі. Тоді він обережно та повагом спустився, сходинка за сходинкою, й дістався до узлісся.

Там відразу рушив довгими, ретельно продуманими кроками між дерев, дедалі глибше й глибше в ліс, не віддаляючись од потоку, неухильно піднімаючись до гірських схилів. Багато дерев неначе спало чи просто не звертало на нього уваги, як і на будь-яку іншу істоту, котра просто минала їх; декотрі здригались, а декотрі здіймали віти в ента над головою, коли він підходив. Цілий час, доки йшов, Деревобородий розмовляв сам зі собою нескінченним потоком мелодійних звуків.

Гобіти попервах мовчали. Вони, хоч як це було дивно, почувалися безпечно і затишно, до того ж мали багато про що подумати-поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити знову.

— Даруй, Деревобородий, — сказав він, — чи можу я дещо в тебе спитати? Чому Келеборн застерігав нас проти цього лісу? Він казав не ризикувати й не затримуватись у ньому.

— Гмм, невже казав? — пробурмотів Деревобородий. — І я міг би сказати майже те саме, якби ви йшли в інший бік. Не ризикуйте занурюватись у ліси Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, проте зараз вони називають його коротше: Лотлорієн називають вони цей ліс. Імовірно, ельфи праві: можливо, він занепадає, а не розвивається. Земля Долини Співочого Золота — ось що там було колись давно. Тепер це — Квітосон. Гай-гай! Але місцина там дивна, і не кожному варто туди забрідати. Я здивований, що вам взагалі пощастило вибратися звідтіля, та ще більше здивований, що ви туди зайшли: вже багато років такого не траплялося з жодним чужинцем. Дивна там земля... Така сама, як і ця. Тутешній народ спіткало велике горе. Ой-ой, таки спіткало, і велике горе. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — промугикав ент сам до себе. — Вони там, гадаю, живуть неначе в позасвітті, — сказав він. — Ні ця країна, ні будь-що інше за межами Золотого Лісу не є тим, чим воно було, коли Келеборн був молодим. Однак:

Тауреліломеа-тумбалеморна

Тумбалетауреа Ломеанор[1], —

так колись казали. Усе змінилося, проте де-не-де ще збереглася справжність.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін. — Про яку справжність ідеться?

— Про справжність дерев та ентів, — відказав Деревобородий. — Я сам не розумію всього, що діється, тож і тобі пояснити не зможу. Декотрі з нас досі є справжніми ентами, добряче живими як на наш рід, але багато хто впадає в сонний стан — дерев'яніє, можна сказати. Більшість дерев — це, звісно, звичайні дерева; та чимало з них є напівпритомними. А декотрі й цілком притомними, і дехто з них, ну, ох, ну, обертається на ентів. Таке відбувається постійно... Коли таке стається з деревами, то виявляється, що деколи в них недобрі серцевини. Це аж ніяк не стосується їхньої деревини, аж ніяк. Ох, знав я кількох старих добрих верб нижче за плином Ентави, яких, на жаль, уже давно немає! Вони були цілком порожнисті, власне, розліталися на шматочки, та були такі самі спокійні й солодкоголосі, як молоде зело. А в долині попід горами є інакші дерева: здорові-здоровісінькі, зате наскрізь прогнилі. І це, здається, заразне. У цьому краю колись були дуже небезпечні місця. Та й зараз трапляються в ньому дуже загадкові місцини.

— Приміром, Праліс аж ген на півночі? — запитав Мері.

— Ага, ага, щось схоже, та значно гірше. Без сумніву, там, на півночі, досі стелиться тінь од Страхітливої Темряви; а погані спогади передають від покоління до покоління. Та є в тій землі глибокі долини, звідки та Темрява ніколи не відступала, і дерева там старіші за мене. Проте ми робимо все, що можемо. Ми відганяємо чужинців і розбійників; ми тренуємо і навчаємо, ми ходимо і полемо... Ми — пастирі дерев, ми прадавні енти. Мало нас залишилося нині. Вівця стає схожою на пастуха, а пастух — на вівцю — так говорять; але повільно, жодне з них не живе так довго на світі. З деревами та з ентами все давніше та ближче: вони віками йдуть пліч-о-пліч. Адже енти найбільше нагадують ельфів: менше цікавляться собою, ніж люди, і краще розуміють єство інших. Однак енти й до людей близькі: мінливіші, ніж ельфи, гостріше сприймають зовнішні барви, сказати 6. І вони ліпші й за одних, і за інших: більш послідовні й довше зосереджують думку на чомусь одному... Дехто з мого роду на вигляд уже цілком перетворився на дерево, і, щоби пробудити таких, потрібне щось надзвичайне: перемовляються вони тільки пошепки. А декотрі з моїх дерев мають гнучкі кінцівки й уміють розмовляти зі мною. Певна річ, усе це розпочали ельфи: будити дерева, навчати їх розмовляти і вивчати їхню деревну мову. Вони завжди хотіли з усім бесідувати — ті давні ельфи. Проте згодом настала Страхітлива Темрява, і вони попливли за Море чи подались у далекі доли, де заховались і складали пісні про часи, які ніколи вже не повернуться. Ніколи не повернуться. Гай-гай, у сиву давнину тут був один суцільний ліс: звідси й до Гір Дюну, і то був лише Східний Край!.. Тоді було привілля! Час був, коли я гуляв, і співав цілий день, і не чув нічого, крім відлуння свого власного голосу між лунких пагорбів. Ліси були такі, як ліси Лотлорієну, тільки густіші, сильніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Я витрачав цілий тиждень просто на те, щоби надихатися.

Деревобородий замовк, не стишуючи ходи, а все одно під його великими ногами не шелеснув ані листочок. Потому він знову почав мугикати, а тоді перейшов на приглушений спів. Поступово гобіти збагнули, що ент співає для них:

У вербових луках Тасарінану походжав я Весною.

Ох, вигляд і запах Весни у Нан-тасаріоні!

І сказав я, що то було добре.

Улітку я походжав у в'язових лісах Оссіріанду.

Ох, світло і музика Літа біля Сімох Рік Оссіру!

І подумав я, що це — найліпше.

До

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: