Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Деревобородий різко підвівся з ліжка, встав і гупнув рукою по столу. Посудини зі світлом здригнулись і випустили вгору два полум'яних снопи. У його очах з'явилися відблиски зеленого вогню, а борода настовбурчилася, як великий віник.

— Я покладу цьому край! — загув він. — І ви підете зі мною. Мабуть, ви зможете мені допомогти. І ви також допомагатимете своїм друзям: бо якщо Сарумана не спинити, то в Рогану й у Ґондору ворог буде і попереду, і позаду. Шляхи наші збігаються — ведуть до Ісенґарда!

— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Ми зробимо все, що зможемо.

— Так! — додав Піпін. — Я хочу побачити, як скинуть Білу Руку. Я хочу бути там, навіть якщо з мене буде мало користі: довіку не забуду Уґлука і те, як ми перетинали Роган.

— Гаразд! Гаразд! — сказав Деревобородий. — Однак я говорив квапливо. Нам не слід квапитися. Я став надто запальним. Я повинен охолонути і подумати, бо викрикнути: «Покласти край!» — легше, ніж це зробити.

Ент підійшов до арки і трохи постояв під спадними бризками джерела. Потому засміявся, обтрусився, і там, де з нього на землю впали краплі води, ніби засяяли червоно-зелені іскорки. Деревобородий повернувся і знову вклався до ліжка, не порушуючи тиші.

По якомусь часі гобіти почули, що він знов узявся бурмотіти. Ент ніби рахував щось на пальцях.

— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, гай-гай, — зітхнув, а тоді, звертаючись до гобітів, сказав: — Біда в тому, що нас залишилося дуже мало. З перших ентів, котрі походжали в лісах до Темряви, вціліли тільки троє: лише я, Фанґорн, а також Фінґлас і Фладріф, якщо величати їх ельфійськими іменами; ви можете називати їх Листочуб і Шкірокор, якщо так вам більше до вподоби. І серед нас трьох із Листочуба та Шкірокора небагато буде користі в такій справі. Листочуб став соньком, майже здерев'янів, сказати б: призвичаївся ціле літо стояти сам-самісінький у напівсні, дозволяючи густим луговим травам обіймати його коліна. Він заріс листяним волоссям. Колись мав звичку прокидатись узимку, проте віднедавна занадто сонний навіть для зимових прогулянок. Шкірокор жив на гірських схилах на захід од Ісенґарда. Там була найстрашніша колотнеча. Орки поранили його самого, а чимало його родичів, як і дерев із його пастви, убили та знищили. Він подався кудись на верховини, до беріз, яких любить найдужче, й уже не спуститься. Та все-таки наважуся припустити, що мені поталанить зібрати чималий загін молодших ентів — якщо зможу переконати їх, що ми у скруті; якби лише вдалося їх розтермосити: ми народ неквапливий. Ох, і шкода, що нас уже так мало!

— А чому вас так мало, якщо ви так довго жили в цьому краю? — запитав Піпін. — Невже стільки повмирало?

— О, ні! — відповів Деревобородий. — Жоден із нас не помер зсередини, так би мовити. Звісно, за довгі роки багато хто загинув од різноманітних негараздів, а ще більше ентів здерев'яніло. Та нас від самого початку було мало, й кількість наша не зросла. У нас несказанно велике число літ не з'являлось ентинґів — дітей, як висловилися би ви. Розумієте, ми втратили ентійок.

— Оце прикрість! — сказав Піпін. — А чому вони всі померли?

— Вони не померли! — відказав Деревобородий. — Я жодного разу не вжив слова «померли». Ми втратили їх — сказав я. Ми їх утратили і не можемо відшукати, — він зітхнув. — Я думав, що більшість істот знає цю історію. Про те, як енти шукали своїх ентійок, складали пісні ельфи і люди від Морок-лісу до Ґондору. Не могли ж їх геть забути.

— Ну, боюся, ці пісні не потрапили-таки за Гори на захід, до Ширу, — сказав Мері. — Може, ти розповіси нам трохи більше про це чи заспіваєш одну з пісень?

— І справді, так, — мовив Деревобородий, і це прохання наче зробило йому приємність. — Однак я не можу розповісти все належно — тільки скорочено; і на тому наша бесіда на сьогодні закінчиться: завтра ми маємо скликати раду, виконати роботу і, можливо, розпочати подорож.

— Це вельми дивна й сумна історія, — продовжив після паузи. — На зорі світу, коли дерева росли розлого та були дикими, енти й ентійки — а тоді ще ентівські діви: ах! чарівна Фімбретіль, прудконога Гнучколоза, у дні нашої юності! — походжали разом і разом селилися. Та згодом наші серця перестали рости в одному напрямку: енти прикипіли до істот, яких вони зустріли у світі, а ентійки прикипіли до інших істот, адже енти любили великі дерева, і дикі ліси, і схили високих пагорбів; вони пили воду з гірських потоків і їли тільки ті плоди, які дерева самі скидали на їхні стежки; вони вчилися в ельфів і розмовляли з Деревами. А ентійки присвятили себе меншим деревам і сонячним лукам далеко від узлісь; і побачили терен у чагарях, і те, як дика яблуня та вишня цвітуть навесні і як зеленіють трави біля води влітку, і як колоситься збіжжя на полях під осінь. Вони не бажали розмовляти з цими рослинами, натомість хотіли, щоби ті слухалися їх, скорялися їхнім наказам. Ентійки дозволяли їм рости лише за наказом, народжувати лише такі листки та плоди, які були їм до вподоби; бо ентійки прагнули порядку, достатку та спокою (себто, на їхню думку, рослини повинні залишатися там, де їх посадили). Тож ентійки розбили сади й оселились у них, а енти продовжували мандрувати, і ми приходили до тих садів лише вряди-годи. Потому, коли з Півночі насунулася Темрява, ентійки перетнули Велику Ріку, розбили нові сади та обробили нові поля, і ми бачили їх іще рідше, ніж раніше. Згодом, коли Темряву було подолано, край ентійок щедро зацвів, а їхні поля заколосилися збіжжям. Багато людей перейняло землеробські вміння ентійок і пишно їх ушанувало; а ми були для них тільки легендою, загадкою лісового серця. Проте ми й досі тут, тоді як усі сади ентійок спустошено: люди називають їх тепер Бурими Землями... Пригадую, колись давно — під час війни між