Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Він у вас — у когось із вас? — прохрипів орк.

— Ґоллум, ґоллум! — знову промовив Піпін.

— Розв'яжи нам ноги! — додав Мері.

Вони відчули, що руки орка шалено тремтять.

— Грець із тобою, маленький брудний хробаче! — просичав він. — Розв'язати тобі ноги? Та я розпущу всі жили у ваших тілах. Думаєте, я не зможу обшукати вас до самих кісток? Обшукати вас! Я поріжу вас на драглисті кусні. Мені не потрібні ваші ноги, щоби знищити вас і забрати все собі!

І він раптом стиснув їх. Сила його довгих рук і плечей викликала жах. Він запхав обох гобітів собі попід пахви й люто притиснув до боків; великі задушливі долоні затулили кожному з них рота. Потім орк скочив уперед, низько пригнувшись. Рухався хутко й тихо, поки дістався до краю пагорка. Там, вибравши місце, де не було вартових, він, як зловісна тінь, прослизнув у ніч, спустився зі схилу і рушив на захід, до ріки, що витікала з лісу. Там проліг широкий відкритий простір із одним єдиним вогнищем посеред нього.

Промчавши з п'ять сажнів, Ґрішнах зупинився, роздивляючись і прислухаючись. Нічого не було видно й чути. Він повільно посунув далі, зігнувшись майже навпіл. Потому смикнувся і знову прислухався. Далі випростався, ніби готуючись до несподіваного удару. Але тієї самої миті темна постать вершника виринула просто перед ним. Кінь форкнув і здибився. Чоловік щось вигукнув.

Ґрішнах розпластався на землі, підім'явши гобітів під себе, а тоді витяг меча. Він, без сумніву, радше вбив би своїх бранців, аніж дозволив би їм утекти чи допустив би їхній порятунок: одначе це його і згубило. Меч тихенько дзенькнув і зблиснув у відсвіті далекого вогню ліворуч. У мороці просвистіла стріла. Чи то нею так майстерно поцілили, чи сама доля скерувала її, але вона протнула праву руку орка. Той випустив меч і пискнув. Швидко зацокотіли копита, і, щойно Ґрішнах зірвався й побіг, його збили з ніг та пронизали списом. Він страхітливо заверещав, здригнувся й завмер.

Гобіти залишилися непорушно лежати там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві хутко наспів іще один вершник. Кінь завдяки особливо гострому зору чи якомусь іншому відчуттю злетів у повітря й легенько перескочив через них, а його вершник не помітив гобітів, прикритих ельфійськими плащами й надто приголомшених, аби скористатися моментом, і водночас надто наляканих, аби поворухнутися.

Нарешті Мері стрепенувся і тихенько прошепотів:

— Поки що все добре, але як зробити так, аби й нас не настромили на рожен?

Відповідь не забарилася. Ґрішнахові крики підняли на ноги орків. Зачувши волання та верески, які долинали з пагорка, гобіти збагнули, що їхнє зникнення помітили: Уґлук, напевно, зітнув іще кілька голів. Потому, наче у відповідь на перші, орківські голоси раптом залунали праворуч, поза колом вартових вогнищ, десь од лісу та гір. Очевидно, то надійшов Маугур і напав на вершників, котрі тримали орків в облозі. Чути було, як біжать чвалом коні. Вершники групувались у коло біля самого пагорка, наражаючись на орківські стріли, щоби запобігти можливій утечі ворогів, а тим часом окремий загін кінноти від'їхав, аби впоратися з новоприбулими. Зненацька Мері та Піпін усвідомили, що вони, навіть не поворухнувшись, опинилися поза колом бойовища і ніщо тепер не заважає їхній утечі.

— Ех, — сказав Мері, — от би вивільнити руки та ноги! Ми могли б утекти. Проте я не можу дотягнутися до вузлів і не здатний їх перегризти.

— І не намагайся, — відказав Піпін. — Я саме збирався тобі сказати: мені вдалося звільнити руки. Ці петлі — тільки окозамилювання. Але ти спершу поїж лембаса.

Він скинув мотузку зі зап'ястків і дістав пакунок. Коржі поламалися, проте добре збереглися в обгортках із листя. Гобіти з'їли по два-три шматочки кожен. Смак лембаса нагадав їм про вродливі обличчя, і про сміх, і про благодатну їжу в спокійні дні не такого й далекого минулого. Якусь часину вони задумливо їли, сидячи в темряві та не зважаючи на крики й гамір близької битви. Піпін першим повернувся до дійсності.

— Мусимо забиратися звідси, — сказав він. — Одну хвилинку!

Ґрішнахів меч лежав зовсім поруч, але був надто важкий і незручний для гобіта, тож, трохи підповзши вперед і знайшовши тіло ґобліна, Піпін витяг із піхов довгого гострого ножа. Ним він хутко перерізав пута.

— Ось і все! — мовив він. — Коли ми трохи розігріємося, то, мабуть, знову зможемо стояти й ходити. Проте почати, напевно, найліпше таки з повзання.

І вони поповзли. Дерен був глибокий, провалювався під ними й тим допомагав їм; але таке просування було довгим і повільним. Гобіти якнайдалі обминули вартове вогнище і помаленьку плазували вперед, поки дісталися до краю ріки, що клекотіла в чорному мороці між глибоких берегів. Там утікачі озирнулися.

Звуки стихли. Вочевидь, Маугура та його «хлопців» повбивали чи відігнали. Вершники продовжили своє мовчазне лиховісне чатування. Проте довго так тривати не могло. Ніч уже постаріла. На сході, де не було хмар, небо почало сіріти.

— Мусимо десь заховатись, — озвався Піпін, — або ж нас побачать. Ледве чи ми дуже зрадіємо, якщо ці вершники довідаються, що ми не орки після нашої смерті, — він підвівся і тупнув ногами. — Ті мотузки перетиснули мене, мовби дроти, але ноги вже потрохи тепліють. Я можу сяк-так чалапати. А ти як, Мері?

Мері теж підвівся.

— Так, — сказав він, — я впораюся. Лембас таки добряче додає духу! І відчуття від нього значно приємніші, ніж од того орківського пійла. З чого вони його роблять? Мабуть, краще й не знати. Ковтнімо води, щоби змити згадку про нього!

— Не тут: береги надто круті, — відповів Піпін. — Нумо вперед!

Вони повернулись і пішли пліч-о-пліч уздовж лінії ріки. Позаду них на сході розгорялося світло. Чимчикуючи, друзі обмінювалися думками, розмовляючи легко, за гобітським звичаєм, про все, що трапилося з ними за час полону. Жоден слухач із їхніх слів навіть не припустив би, що ці двоє жорстоко страждали, були у смертельній небезпеці, безнадійно йшли на муку та загибель чи що навіть зараз — а гобіти це добре знали — вони мали обмаль шансів знайти прибічників чи безпечний сховок.

— Здається, ти непогано дав собі раду, пане Туку, — сказав Мері. — Тобі відведуть