Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Ти сказав аж забагато, Уґлуче, — хихикнув у відповідь злий голос. — Цікаво, як усе це сприймуть у Луґбурці. Там можуть подумати, що Уґлуковим плечам слід полегшити роботу і позбавити їх чванливої голови. Там можуть запитати, звідки в ній такі дивні думки. Може, вони від Сарумана? Ким він себе вважає, піднімаючись на престол і хизуючись цими огидними білими символами? Там, мабуть, погодяться зі мною, з Ґрішнахом, їхнім довіреним посланцем; і я, Ґрішнах, кажу ось що: Саруман — дурень, брудний зрадливий дурень. Але Величне Око за ним стежить... Свиня, еге ж? Чи подобається вам, що вас називають свинями ті, хто розгрібає бруд ницого чарівничка? Їх годують орківською плоттю — повірте мені.

У відповідь залунали гучні зойки орківською мовою і задзвеніла оголена зброя. Піпін обережно перекотився на живіт, сподіваючись побачити, що буде далі. Його охоронці вирішили долучитися до сутички. У сутінках гобіт побачив великого чорного орка — ймовірно, Уґлука, який стояв навпроти Ґрішнаха — куцої кривоногої істоти, кремезної, з довгими руками, які звисали мало не до землі. Довкола них зібралося багато дрібних ґоблінів. Піпін припустив, що то були північні орки. Вони витягли ножі та мечі, проте не наважувалися нападати на Уґлука.

Уґлук закричав, і надбігло чимало інших орків, на зріст майже таких самих, як він. Тоді Уґлук раптово, без попередження, стрибнув уперед і двома меткими ударами зітнув голови двом своїм супротивникам. Ґрішнах відступив і розчинився в пітьмі. Усі решта теж розійшлись, а один орк зробив крок назад і, перечепившись через розпластане тіло Мері, впав та вилаявся. Та це, мабуть, урятувало йому життя, бо Уґлукові спільники перескочили через нього і своїми мечами зі широкими лезами зарізали іншого. То був охоронець із жовтими іклами. Його тіло впало простісінько на Піпіна, а в руці він досі стискав свого довгого зазубреного, як пилка, ножа.

— Сховайте зброю! — крикнув Уґлук. — І надалі без жодних дурниць! Звідси ми йдемо просто на захід, щоб спуститися сходами. Потім — навпростець до схилів і вздовж ріки до лісу. Крокувати будемо вдень і вночі. Це ясно?

«Виходить, — подумав Піпін, — якщо цьому огидному вояці знадобиться якийсь час, аби запанувати над цим загоном, то я матиму шанс». Гобіт угледів примарний посвіт надії. Вістря чорного ножа торкнулося його руки і ковзнуло на зап'ястя. Він відчував, як йому на долоню цебенить кров, але відчував також холодний дотик сталі до шкіри.

Орки готувалися до чергового маршу, проте дехто з північного племені досі чинив опір, тож ісенґардці вбили ще двох, доки зігнали докупи решту. Зчинилася колотнеча, посипалися лайки. Піпіна на якусь мить залишили без нагляду. Ноги йому скрутили міцно, а руки були зв'язані спереду і лише на зап'ястках. Він міг рухати ними обома одночасно, хоча пута врізалися йому в шкіру. Піпін перекинув мертвого орка на бік, а потому, ледве дихаючи, взявся терти вузол мотузки, що зв'язувала його руки, об лезо орківського ножа — вгору-вниз. Ніж був гострий, а мертва рука міцно тримала його. Мотузку перерізано! Тоді гобіт хутенько вхопив її пальцями, скрутив нетугий браслет із двох петель і просунув у них руки. Опісля ліг і завмер.

— Підніміть бранців! — гаркнув Уґлук. — І не смійте їм нічого заподіяти! Якщо вони не доживуть до нашого повернення, то декому тут теж укоротять віку!

Один орк ухопив Піпіна, ніби мішок, пропхав йому голову поміж його ж таки скрученими руками, потім учепився за руки й тягнув їх донизу доти, доки гобітове обличчя вперлося йому в груди; аж тоді подибав із ним геть. Інший орк так само повівся з Мері. Орківська рука, наче клешня, вчепилась у Піпінові плечі залізними лещатами так, що нігті вп'ялись у шкіру. Гобіт заплющив очі й знову поринув у лихі сновидіння.

Зненацька Піпіна знову жбурнули на кам'яний ґрунт. Ніч щойно розпочалась, але тендітний місяць уже хилився на захід. Вони опинилися на краю скелі, що ніби нависала над морем непрозорого туману. Неподалік шумів водоспад.

— Нарешті вернулися розвідники, — сказав зовсім близько якийсь орк.

— Ну, і що вони знайшли? — гарикнув Уґлуків голос.

— Тільки одного вершника. Він поїхав на захід. Тепер усе чисто.

— Ага, тепер. А надовго? Дурні! Ви мали його пристрелити. Він здійме тривогу. Кляті конярі почують про нас іще до ранку. Нам треба йти вдвічі швидше.

В цю мить над Піпіном схилилася тінь. То був Уґлук.

— Сядь! — сказав орк. — Мої хлопці втомилися тягти тебе, як мішок. Нам треба лізти вниз, і ти мусиш іти на своїх. Помагай нам. Не кричи, не намагайся втекти. Помститися за такі вибрики ми маємо безліч способів, які тобі не сподобаються, хоч і не зашкодять твоїй корисності в очах Господаря.

Тоді він перерізав линву довкола Піпінових стегон і щиколоток, смикнув гобіта за волосся й поставив на ноги. Піпін упав, Уґлук знову потягнув його за волосся. Кілька орків засміялося. Уґлук увіпхнув гобітові між зубів флягу і влив якусь пекучу рідину йому в горло, — той відчув, як палюче їдке тепло розтікається його тілом. Біль у ногах і щиколотках ущух. Він зміг стояти.

— Тепер другий! — сказав Уґлук.

Піпін побачив, як орк підходить до Мері, який лежав поряд, і копає його. Мері застогнав. Грубо схопивши гобіта, Уґлук силоміць посадив його і зірвав йому з голови пов'язку. Потому втер у рану якусь темну речовину з маленької дерев'яної скриньки. Мері закричав і почав несамовито борсатись.

— Не хоче приймати ліків, — хихотіли вони. — Не знає, що для нього добре. Ай! Згодом ми трохи розважимось!

Але Уґлукові тієї миті було не до забав. Йому потрібно було поспішати, тож він мусив привести до тями своїх кволих супутників. Він лікував Мері за орківським звичаєм, і це невдовзі спрацювало. Коли Уґлук присилував гобіта ковтнути з фляги, звільнив його від пут і поставив на ноги, Мері виглядав блідим, зате похмурим і викличним, до того ж — вельми живим. Глибокий поріз на чолі йому вже не докучав, але брунатний шрам залишився до кінця його днів.

— Привіт, Піпіне! — озвався він. — Отже, ти теж потрапив у цей маленький похід? Де ми знайдемо ліжка та сніданок?

— Годі! — сказав Уґлук. — Обійдетеся! Припніть язики. Не балакати між собою. Про всі клопоти дізнаються