Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

За хвилину важкий предмет меблів притиснувся до дверей його кімнати. Після цього він заліз назад у ліжко, загасив лампу та швидко поринув у глибокий спокійний сон.

Коли Хроніст прокинувся, відчуваючи, як йому на обличчя тисне щось м’яке, у кімнаті було непроглядно темно. Він безладно заборсався — швидше рефлекторно, ніж намагаючись вирватися. Його зляканий крик притлумила рука, що міцно затиснула йому рота.

Після нетривалої паніки Хроніст затих та обм’якнув. Тепер він лежав, важко дихаючи й витріщившись у темряву круглими очима.

— Це всього-на-всього я, — прошепотів Баст, не прибираючи руки.

Хроніст щось промимрив.

— Нам треба поговорити. — Вклякнувши біля ліжка, Баст поглянув на темний силует Хроніста, викривлений ковдрами. — Я запалю лампу, а ви не видаватимете гучних звуків. Гаразд?

Хроніст кивнув, ще відчуваючи дотик Бастової руки. За мить спалахнув сірник, який наповнив кімнату нерівним червоним світлом і їдким запахом сірки. Далі полилося лагідніше світло лампи. Баст облизав пальці й затиснув між ними сірник.

Злегка тремтячи, Хроніст сів на ліжку й притулився спиною до стіни. Голий по пояс, він сором’язливо підтягнув ковдри до стану й позирнув на двері. Там досі стояв важкий комод.

Баст простежив за його поглядом.

— Це вказує на певну недовіру, — сухо зауважив він. — Сподіваюся, ви не подряпали йому підлогу. Він через таке страх як лютує.

— Як ви сюди потрапили? — запитав Хроніст.

Баст несамовито замахав руками Хроністові в обличчя.

— Тихо! — прошипів він. — Нам треба сидіти тихо. У нього яструбині вуха.

— Як… — заговорив Хроніст уже тихіше, а тоді зупинився. — Яструби не мають вух.

Баст спантеличено поглянув на нього.

— Що?

— Ви сказали, що в нього яструбині вуха. Це ж нісенітниця.

Баст насупився й зневажливо махнув рукою.

— Ви розумієте, про що я. Він не має знати, що я тут. — Баст сів на край ліжка й знічено пригладив собі штани.

Хроніст схопився за ковдри, які притримував на талії.

— А чому ви тут?

— Як я вже сказав: нам треба поговорити. — Баст серйозно подивився на Хроніста. — Нам треба поговорити про те, чому ви тут.

— Така в мене робота, — роздратувавшись, відповів Хроніст. — Я збираю історії. А як випадає нагода, то цікавлюся дивними чутками й перевіряю, чи є в них якась частка правди.

— Мені просто цікаво: що це була за чутка? — спитав Баст.

— Швидше за все, ви залили собі очі та проговорилися про щось фургоннику, — пояснив Хроніст. — Зважаючи на всі обставини, доволі необачно.

Баст кинув на Хроніста погляд, сповнений безмежного жалю.

— Подивіться на мене, — сказав Баст так, наче звертався до дитини. — Подумайте. Чи міг би мене споїти який-небудь погонич фургонів? Мене!

Хроніст відкрив рота. Тоді закрив.

— Отже…

— Він був моїм посланням у пляшці. Одним з багатьох. Просто так уже сталося, що ви першим знайшли послання й вирушили на пошуки.

Хроніст перетравив цю інформацію далеко не одразу.

— А я гадав, ви обидва переховуєтеся.

— О, звісне діло, ми переховуємося, — саркастично промовив Баст. — Ми сховалися в такій безпеці, що він практично зливається з загальним тлом.

— Я можу собі уявити, що вам тут трохи тісно, — відповів Хроніст. — Але, правду кажучи, я не розумію, як поганий настрій вашого пана пов’язаний з цінами на масло.

Баст гнівно зблиснув очима.

— Він дуже тісно пов’язаний з цінами на масло! — процідив він крізь зуби. — І щоб ти знав, нещасний дурнуватий ангаут-фейн, це значно страшніше, ніж поганий настрій. Це місце його вбиває.

Побачивши, як Баст зірвався, Хроніст зблід.

— Я… я не…

Баст заплющив очі й глибоко вдихнув, явно намагаючись заспокоїтися.

— Ви просто не розумієте, що відбувається, — сказав він, звертаючись водночас і до Хроніста, і до самого себе. — Тому я й прийшов — щоб пояснити. Я багато місяців чекав, поки хтось прийде. Хто завгодно. Навіть якби прийшли розквитатись якісь давні вороги, це було б краще, ніж те, що він отак в’яне. Але ви перевершили мої сподівання. Ви підходите ідеально.

— Ідеально для чого? — запитав Хроніст. — Я навіть не знаю, в чому проблема.

— Ну, це… ви коли-небудь чули історію про Мартіна Маскороба? — Хроніст хитнув головою, і Баст розпачливо зітхнув. — А як щодо п’єс? Бачили «Привида й гусопаску» або «Півгрошового короля»?

Хроніст насупився.

— Це та, де король продає свою корону хлопчикові-сироті?

Баст кивнув.

— А цей хлопчик стає кращим королем за попереднього. Гусопаска вдягається як графиня, і всіх приголомшує її грація й харизма. — Він завагався, ніяк не знаходячи потрібних слів. — Розумієте, між «здаватися» і «бути» є принциповий зв’язок. Це знає кожна дитина фейрі, але ви, смертні, ніби ніколи цього не усвідомлюєте. Ми розуміємо, наскільки небезпечною може бути маска. Ми всі перетворюємося на тих, ким прикидаємося.

Хроніст трохи розслабився, зрозумівши, що ця тема йому знайома.

— Це основи психології. Жебрака вбирають у вишуканий одяг, люди поводяться з ним як зі шляхтичем, а він виправдовує їхні очікування.

— З цього все тільки починається, — відповів Баст. — Правда глибша. Можна… — Баст на мить розгубився, — можна сказати, що всі подумки розповідають історію про себе. Завжди. Постійно. Ця історія й робить вас тим, ким ви є. На основі цієї історії ми вибудовуємо себе.

Хроніст, насупившись, відкрив рота, але Баст зупинив його, витягнувши вперед руку.

— Ні, послухайте. Тепер я знаю, що сказати. От ви зустрілися з дівчиною — сором’язливою, скромною. Якщо ви скажете їй, що вона красива, вона подумає, що ви милий, але не повірить вам. Вона знає, що краса — у вашому погляді. — Баст неохоче знизав плечима. — І часом цього буває досить.

Його очі поясніли.

— Але можна вчинити краще. Показати їй, що вона красива. Перетворити свої очі на дзеркала, а дотики своїх рук до її тіла — на молитви. Це важко, дуже важко, але коли вона справді вам повірить… — Баст захоплено змахнув руками. — Раптом історія, яку вона подумки собі розповідає, змінюється. Вона перетворюється. У ній не бачать краси. Вона красива, і це бачать.

— Що це, в біса, значить? — буркнув Хроніст. — Тепер ви просто верзете якусь маячню.

— Я верзу надто розумні речі для вашого розуміння, — роздратовано відказав Баст. — Але ви майже здогадуєтеся, що я маю на увазі. Згадайте, що він сьогодні казав. У ньому бачили героя, а він грав цю роль. Він носив її, як маску, але врешті-решт повірив у неї. Вона стала правдою. Але тепер… — Він затих.

— Тепер у ньому бачать