Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Те айтійн Сеаталой? — поцікавився він. — Те Рінтае?

Квоут майже невимушено підхопив зі стільниці темну пляшку й жбурнув її за шинквас. Вона вдарила найманця по губах і розбилася. Повітря наповнилося різким запахом бузини, а вміст пляшки залив найманцеві лице, з якого досі не зник вискал, і плечі.

Витягнувши одну руку, Квоут умочив палець у бризки напою на шинквасі. Пробурмотів щось собі під носа, зосереджено наморщивши чоло. Напружено вдивився в скривавленого чоловіка, що стояв по той бік шинквасу.

Нічого не відбулося.

Найманець сягнув рукою за шинквас і схопив Квоута за рукав. Шинкар не зрушив з місця, а його обличчя тієї миті не виражало ні страху, ні гніву, ні подиву. Він здавався лише стомленим, ошелешеним і розгубленим.

Найманець так і не встиг схопити Квоута за руку, бо заточився: на нього ззаду наскочив Баст. Бастові вдалося однією рукою обвити найманцеву шию, а другою — дряпнути йому обличчя. Найманець відпустив Квоута і схопився обома руками за ту руку, що обвилася довкола його шиї, намагаючись вирватися. Коли Баста торкнулися найманцеві руки, його обличчя обернулась на змучену маску болю. Вишкіривши зуби, він несамовито вчепився пальцями вільної руки найманцеві в очі.

Біля віддаленого кінця шинквасу ковальчук нарешті витягнув свій залізний прут із-під столу й випростався на весь зріст. Він посунув поваленими табуретами й розкиданими тілами на підлозі. Завивши, він високо заніс залізний прут над одним плечем.

Не відпускаючи найманця, Баст вирячив очі від раптового жаху — побачив наближення ковальчука. Він відпустив супротивника й позадкував; його ноги заплуталися в уламках розтрощеного табурета. Повалившись назад, він дременув від обох.

Повернувшись, найманець побачив, що його атакує високий хлопець. Він усміхнувся й витягнув закривавлену руку. Цей порух вийшов граційним, майже лінивим.

Ковальчук відпихнув простягнуту руку. З ударом залізного прута з обличчя найманця зникла посмішка. Він схопився за руку, шиплячи й плюючись, як сердитий кіт.

Хлопчисько ще раз змахнув залізним прутом і вдарив найманця просто по ребрах. Сила удару відірвала його від шинквасу, і він упав накарачки, заверещавши, як різане ягня.

Ковальчук узявся за прут обома руками й опустив його найманцеві на спину, наче рубаючи дрова. Захрустіли кістки. Залізний прут стиха задзвенів, наче далекий дзвін у тумані.

Закривавлений чолов’яга попри зламану спину спробував поповзти до дверей шинку. Тепер його обличчя було порожнім: він роззявив рота в стишеному стогоні, безперервному й бездумному, як виття вітру між зимових дерев. Ковальчук бив знову й знову, легко розмахуючи важким залізним прутом, наче вербовою лозиною. Він залишив глибоку борозну в дерев’яній долівці, потім зламав одну ногу, одну руку, ще кілька ребер. Найманець усе одно продовжував рватися до дверей, репетуючи й стогнучи, швидше по-звірячому, ніж по-людськи.

Нарешті хлопчисько влучив у голову, і найманець обм’як. На мить запала цілковита тиша, а тоді найманець низько, мокро кашлянув і виблював огидною рідиною, густою, мов смола, і чорною, як чорнило.

Хлопчисько далеко не одразу перестав гамселити нерухомий труп, і навіть зупинившись, він заніс залізяку над плечем, важко, нерівно дихаючи й дико роззираючись навколо. Доки він мало-помалу відсапувався, з іншого боку зали долинали притишені молитви. То Старий Коб зігнувся біля чорного кам’яного каміна.

Кілька хвилин по тому закінчилися навіть молитви, і до шинку «Путь-камінь» повернулася тиша.

Наступні кілька годин «Путь-камінь» перебував у центрі уваги всього містечка. Загальна зала була заюрмлена, повна шепоту, стишених запитань і розпачливих схлипів. Люди менш допитливі або більш ґречні залишалися надворі, де зазирали в широкі вікна й пліткували про почуте.

Жодних історій поки що не було — тільки збурена маса чуток. Небіжчик був бандитом і прийшов пограбувати шинок. Він прийшов помститися Хроністові, який збезчестив його сестру в Абатовому Броді. Він був лісорубом і сказився. Він був давнім знайомим шинкаря й прийшов забрати борг. Він був колишнім солдатом, який збожеволів, б’ючись із повстанцями в Ресавеку.

Джейк і Фурман приділяли особливу увагу посмішці найманця, а хоча денерова залежність і була проблемою великих міст, тутешні все ж чули про солодкожерів. Трипалий Том знався на цьому, бо відбув солдатчину за старого короля, майже тридцять років тому. Він пояснив, що людині після чотирьох гранів денерового ґлею можна без жодного болю ампутувати стопу. Після восьми гранів людина розпиляє собі кістку сама. Після дванадцяти гранів вона потім ще й побіжить підтюпцем, сміючись і співаючи «Мідника-гарбаря».

Над Шеповим тілом, накритим ковдрою, помолився священик. Згодом його також оглянув констебль, але він явно не міг зрозуміти, що до чого, а огляд робив, бо вважав, що так треба, а не тому що знав, чого шукати.

Десь за годину юрба почала зменшуватися. Приїхали по Шепове тіло його брати з возом. Похмурі погляди їхніх червоних очей віднадили більшість із тих глядачів, які ще нипали довкола.

І все ж потрібно було зробити чимало. Констебль спробував відновити хід подій, спираючись на почуте від очевидців і найговіркіших сторонніх глядачів. За кілька годин міркувань нарешті почала складатись історія. Врешті-решт усі зійшлися на тому, що загиблий був залежним від денеру дезертиром, який прийшов до їхнього маленького містечка й раптово збожеволів.

Усім було ясно: ковальчук вчинив правильно, навіть сміливо. Однак залізний закон вимагав суду, тож суд мав відбутися наступного місяця, коли сюди нагодиться черговий місцевий суд.

Констебль пішов додому, до дружини й дітей. Священик забрав рештки найманця до церкви. Баст прибрав розтрощені меблі, склавши їх біля дверей кухні, щоб пустити на дрова. Шинкар сім разів протер паркет у шинку — поки вода у відрі не перестала набувати червоного відтінку після споліскування.

Врешті-решт зникли навіть найзатятіші роззяви. Залишилася звична для вечора повалка компанія — без однієї людини.

Джейк, Коб і всі інші невпевнено розмовляли між собою, обговорюючи все, крім того, що сталося, і відчайдушно намагаючись утішитися товариством один одного.

Виснаження вигнало їх одного за одним із «Путь-каменя». Врешті-решт залишився тільки ковальчук, що вдивлявся в кухоль, який тримав у руках. Залізний прут лежав на шинквасі з червоного дерева біля його ліктя.

Минуло майже півгодини без жодної репліки. Хроніст сидів за столом неподалік, удаючи, ніби доїдає миску печені. Квоут і Баст вешталися залою, намагаючись видатися заклопотаними. У залі зростала незрозуміла напруга, вони крадькома позирали один на одного, чекаючи, коли хлопчисько піде.

Шинкар неквапом підійшов до хлопчиська й витер руки об чисту полотняну ганчірку.

— Що ж, хлопче, гадаю…

— Аарон, — урвав його ковальчук, не відриваючи очей від випивки. — Мене