Танок драконів - Джордж Мартін

— Я сам знаю їхні імена.

— Звідки така певність? — рубін на шиї Мелісандри червоно спалахнув.— Вам слід боятися не тих ворогів, які кленуть вас у лице, а тих, які вам усміхаються, а коли ви відвернетеся, гострять ножі. Тримайте свого вовка біля себе. Кригу я бачу й кинджали в темряві. Червону мерзлу кров і оголену крицю. І холод.

— На Стіні завжди холод.

— Думаєте?

— Я знаю це, міледі.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— прошепотіла вона.

Бран

«Ми вже на місці?»

Бран не вимовляв цих слів уголос, але частенько вони просилися на язик, поки він зі своїм обдертим товариством пробирався через старезні діброви й височенні сіро-зелені чатові дерева, похмурі сосни-солдати й голі брунатні каштани. «Ми вже близько?» — думав собі хлопчик, поки Годор видирався на кам’янистий схил або спускався в чергову темну ущелину, де під ногами рипіли замети брудного снігу. «Далеко ще?» — думав Бран, коли лось переходив напівзамерзлий струмок. «Довго ще? Холодно! Де цей триокий ворон?»

Гойдаючись у своєму кошику в Годора за спиною, хлопчик скулився, пригинаючи голову, коли здоровань-конюший проходив попід дубовою гілкою. Знову посипав сніг, вогкий і лапатий. У Годора одне око замерзло й не розплющувалося, густа каштанова сплутана борода вкрилася памороззю, з пишних вусів звисали бурульки. Однією рукою Годор досі стискав іржавий залізний меч, якого забрав у крипті під Вічнозимом, і час до часу рубав ним чергову гілку, здіймаючи вихор сніжинок.

— Год-д-дор,— бурмотів він, цокотячи зубами.

Цей звук був на диво заспокійливий. Дорогою з Вічнозиму на Стіну Бран з товариством збавляв милі за розмовами й оповідками, але тут усе було по-іншому. Навіть Годор це відчував. Тепер його «годор» зринав рідше, ніж на південь від Стіни. Такої непорушності, як у цих лісах, Бран у житті не бачив. Перш ніж почалися сніги, північний вітер підхоплював із землі й затягував у свій вир хмари опалого брунатного листя, й воно шурхотіло, наче таргани в буфеті, однак нині вже все листя опинилося під білим укривалом. Подеколи над головою пролітав крук, ляскаючи в холодному повітрі великими чорними крилами. А в цілому в світі панувала тиша.

Попереду продирався поміж снігових кучугур лось, похиливши голову, і його велетенські роги обсипані були памороззю. На його широкій спині сидів розвідник, похмурий і мовчазний. Холоднорукий — ось як його назвав товстун Сем, бо хоч з обличчя розвідник був блідий, долоні мав чорні й тверді як залізо, і холодні теж як залізо. Решта його тіла ховалася під вовняним плащем, дубленою шкірянкою і кольчугою, голову затіняв каптур плаща, а нижню половину обличчя затуляв чорний вовняний шалик.

За спиною у розвідника сиділа Міра Рід, пригортаючи свого брата, щоб захистити від вітру й холоду і зігріти теплом власного тіла. У Джоджена під носом намерзли шмарклі, й час до часу хлопець починав шалено труситися. «Який він маленький,— думав Бран, дивлячись, як погойдується Джоджен.— Він тепер видається меншим за мене, а це ж я — каліка».

Замикав маленьку валку Літо, і його віддих замерзав у лісовому повітрі. Деривовк досі накульгував на задню ногу, в яку йому в Короні Королеви влучила стріла. Щоразу, вдягаючи шкуру великого вовка, Бран відчував біль від цієї старої рани. Останнім часом Бран у Літовому тілі проводив більше часу, ніж у власному: попри густе хутро, вовк також потерпав через кусючий холод, однак він і бачив далі, і чув краще, і нюх мав гостріший, ніж хлопчик у кошику, сповитий як немовля.

А коли Бранові набридало бути вовком, він вселявся в Годора. Лагідний велет, відчувши його, схлипував і метляв головою, проте вже не так божевільно, як у Короні Королеви. «Він упізнає мене,— любив повторювати про себе хлопчик.— Він уже до мене звик». І все одно Бранові ніколи не було затишно в Годоровій шкурі. Здоровань-конюший не розумів, що відбувається, і на язиці у Брана з’являвся присмак страху. В Літовому тілі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що і я».

Іноді Бран, чуючи, що вовк обнюхує лосині сліди, міркував, чи зміг би той завалити великого звіра. У Вічнозимі Літо звик до вовків, але це лось, а лось — це здобич. Деривовк відчував потік теплої крові під кошлатою шкурою лося. Від лосиного запаху з його пащеки починала текти слина, й у Брана самого на думку про жирне темне м’ясо рот наповнювався слиною.

На дубі неподалік закрякав крук, а тоді до Брана долинув шелест крил: ще один великий чорний птах злетів на землю зовсім поруч. Удень біля них трималося тільки з півдюжини круків — перелітали з гілки на гілку чи їхали на рогах лося. Решта зграї летіла вперед або ж затримувалася позаду. Та коли сідало сонце, вони поверталися, спускаючись із неба на чорних як ніч крилах, і тоді на кілька ярдів навкруги все гілля на всіх деревах було всіяне ними. Дехто з круків підлітав до розвідника й щось йому буркотів, і Бранові здавалося, що розвідник розуміє їхнє каркання і кавкання. «Це його очі й вуха. Вони все вивідують, а потім нашіптують йому, які попереду й позаду є небезпеки».

Як-от зараз. Зненацька лось зупинився, й розвідник легко зістрибнув з його спини та приземлився в сніг, загрузнувши до колін. Літо, наїжачивши шерсть, загарчав на нього. Деривовкові не подобався запах Холоднорукого. «Мертвечина, всохла кров, легкий дух гнилизни. І холод. Холод понад усе».

— Що таке? — поцікавилася Міра.

— Позаду,— оголосив Холоднорукий голосом, приглушеним чорним вовняним шаликом, що затуляв носа й рота.

— Вовки? — запитав Бран. Вони вже кілька днів знали, що їх переслідують. Щоночі чулося жалібне виття зграї, щоночі, здавалося, вовки потрошку наближаються. «Мисливці, ще й голодні. Вони нюхом чують, які ми слабкі». Часто Бран прокидався, весь тремтячи, за кілька годин до світання, дослухаючись, як вовки перегукуються вдалині, й чекаючи, доки зійде сонце. «Якщо це вовки, то в лісі десь має бути здобич»,— раніше думав Бран, поки не збагнув, що це вони самі — здобич.

Розвідник похитав головою.

— Люди.