Танок драконів - Джордж Мартін

«Люди». Їхній сморід переповнив світ. За життя їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, але зараз їх не лишилося зовсім. «Мертві. Кінчені. М’ясо». Колись вони були в плащах з каптурами, та вовки, жадаючи дістатися плоті, подерли одяг на клапті. Ті, в кого ще лишалося щось від обличчя, були з обмерзлими бородами, брудними від закрижанілих шмарклів. Ці рештки уже почав замітати сніг, неймовірно білий на тлі подертих плащів і бриджів, які були чорні. «Чорні!»

За багато льє звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.

«Чорний одяг. Нічна варта. Вони були з Нічної варти».

Деривовку було те байдуже. Це просто м’ясо. А він голодний.

Очі трьох вовків жовто світилися. Літо помотав головою, роздувши ніздрі, тоді вищирив ікла. Молодший самець позадкував. Деривовк занюхав його страх. «Послідок»,— здогадався він. Але одноокий вовк відповів ричанням і заступив йому дорогу. «Вожак. І він не боїться мене, хоча я вдвічі за нього більший».

Їхні очі зустрілися.

«Варг!»

І тоді двоє кинулися вперед, вовк і деривовк, і не було вже часу думати. Вовк перетворився на самі зуби й кігті, і полетів сніг з-під тіл, які крутилися, звивалися та рвали одне одного, а навколо гарчали та клацали зубами двоє інших вовків. Зуби деривовка зімкнулися на скуйовдженому хутрі, гладенькому від паморозі, стиснули тонку як патик кінцівку, але одноокий вовк дряпнув його в живіт і вивільнився, перекотився та знову кинувся на нього. Жовті ікла клацнули, зімкнулися у нього на шиї, але деривовк струсив свого старого сірого брата, наче щура, а тоді стрибнув на нього, повалив. Перекочуючись, кусаючись, буцаючись, вони боролися, поки з них не полетіло клоччя, а сніг навколо не заплямувала свіжа кров. Але зрештою одноокий вовк перекинувся горічерева. Деривовк ще двічі клацнув на нього зубами, понюхав під хвостом, задер над ним ногу.

Кілька разів клацнув зубами, застережно загарчав — і самиця з послідком також підкорилися. Зграя перейшла до деривовка.

І здобич також. Він походив поміж людей, обнюхуючи їх, поки не зупинився біля найбільшого, в якого вже не лишилося обличчя, однак він досі стискав у кулаці чорне залізо. Другого кулака бракувало: рука обривалася на зап’ястку, й кикоть був загорнутий у шкіру. З рани на шиї густо й повільно витікала кров. Деривовк похлебтав її, облизав безоку руїну на місці обличчя, тоді занурив писок у шию і рвонув її, швидко заковтуючи шмат солодкого м’яса. Ніколи ще м’ясо не здавалося йому таким смачним.

Покінчивши з першим тілом, деривовк перемістився до наступного, де також пооб’їдав найсмачніше. З дерев за ним спостерігали круки, сидячи на гілках, темноокі й мовчазні, в снігових вихорах. Решта вовків вдовольнилася об’їдками: старий самець поїв перший, за ним — самиця, а далі й послідок. Тепер вони всі троє належали деривовку. Тепер це його зграя.

«Ні,— прошепотів хлопчик,— у нас інакша зграя. Леді мертва, Сіровій, напевно, також, але десь іще досі бігають Кошлай, Наймірія і Привид. Пам’ятаєш Привида?»

Снігопад і вовчий бенкет почали танути. В обличчя війнуло теплом — заспокійливим, як мамині цілунки. «Вогонь,— подумав Бран,— дим». Ніс сіпнувся на запах смаженини. Й тоді ліс зник, а Бран знов опинився в світлиці, в своєму скаліченому тілі: лежав, утупившись у полум’я. Міра Рід перевертала над вогнем шматок червоного сирого м’яса, і воно припікалося та плювалося соком.

— Саме вчасно,— сказала вона. Бран протер очі й підсунувся задки до стіни, щоб сісти.— Ти мало вечерю не проспав. Розвідник натрапив на свиню.

За спиною у Міри уже радісно вп’явся зубами в шмат гарячого підсмаженого м’яса Годор, й по бороді в нього бігли кров і сало. З-поміж пальців піднімалися цівки диму. «Годор,— бурмотів здоровань між укусами,— годор, годор». Поруч з ним на земляній долівці лежав меч. Джоджен Рід кусав від свого шматка малесенькі порції, дюжину разів пережовуючи їх, перш ніж ковтнути.

«Розвідник зарізав свиню». Холоднорукий стояв біля дверей, на руці в нього сидів крук, і обидва вони дивилися на вогонь. У двох парах чорних очей відбивалося полум’я. «Він не їсть,— пригадалося Бранові,— й боїться вогню».

— Ви ж сказали, що не можна палити багаття,— нагадав він розвідникові.

— Стіни приховають полум’я, та й світанок недалеко. Скоро ми вже будемо в дорозі.

— А що сталося людьми? З ворогами, які йшли за нами?

— Вони вас не потурбують.

— Хто вони? Дикуни?

Міра перевернула м’ясо, щоб підсмажити з другого боку. Годор жував і ковтав, щасливо бурмочучи собі під ніс. Тільки Джоджен, здавалося, помітив, що відбувається, коли Холоднорукий обернувся й поглянув на Брана.

— Це були вороги.

«Вояки Нічної варти».

— Ви їх убили. Ви разом з круками. Обличчя в них були пошматовані, а очі видзьобані...— (Холоднорукий не заперечував).— Це ж були ваші побратими. Я бачив. Вовки пороздирали їхній одяг, але все одно видно було, що плащі в них чорні. Як ваші долоні...— (Холоднорукий не відповів).— Хто ви? Чому у вас чорні долоні?

Розвідник втупився у свої долоні, наче вперше їх побачив.

— Коли серце припиняє битися, кров стікає в кінцівки, гусне й застигає,— зарипів у горлі його голос, тонкий і виснажений, як він сам.— Долоні та ступні набрякають і чорніють, як кров’янка. Решта ж тіла біліє, як молоко.

Міра Рід підвелася, стискаючи в руці остень, на зубцях якого й досі нахромлений був шмат м’яса.

— Покажіть нам своє обличчя.

Розвідник і не думав виконувати її бажання.

— Він неживий,— сказав Бран, відчуваючи в горлі присмак жовчі.— Міро, це мертвяк. Стара Нан казала, що чудовиська не можуть проникнути до нас, поки міцно стоїть Стіна й лишаються вірними вояки Нічної варти. А він вийшов зустріти нас до Стіни, а на той бій перейти не міг. Натомість послав до нас Сема з тою дикункою.

Мірина долоня, зігріта рукавичкою, стиснула держак остеня.

— Хто вас послав? Хто цей триокий ворон?

— Друг. Сновидець, відьмак — кличте як заманеться. Останній зеленвидець.

Двері світлиці з гуркотом розчахнулися. Надворі завивав нічний вітер, суворий і сліпий. Усі дерева пообсідали верескливі круки. Холоднорукий не ворухнувся.

— Чудовисько,— сказав Бран.

Розвідник поглянув на Брана так, наче, крім них двох, нікого не існувало.

— Твоє чудовисько, Брандоне Старк.

— Твоє,— луною озвався крук у нього на плечі. За дверима круки на дереві підхопили крик, поки нічний ліс не заспівав пісню воронячої