Танок драконів - Джордж Мартін

Він вилив у миску карафу води, що стояла біля ліжка, вимив обличчя і руки, вбрався в чистий вовняний костюм, зашнурував чорну шкірянку й натягнув поношені чоботи. Мормонтів крук спостерігав за ним проникливими чорними очима, а тоді підлетів до вікна.

— Ти мене своїм рабом вважаєш?

Щойно Джон відчинив вікно з товстими жовтими ромбічними шибками, в обличчя йому вдарила ранкова прохолода. Він вдихнув, щоб зі сну прочистити голову, а крук полетів геть. «Надто вже цей птах розумний». Багато років був він товаришем Старого Ведмедя, та це його не зупинило: по смерті Мормонта він обдзьобав йому обличчя.

За дверима спальні починалися сходи, які вели в більшу кімнату, де стояв подряпаний сосновий стіл і дюжина дубових стільців зі шкіряними сидіннями. Оскільки Станіс зайняв Королівську вежу, а Вежа лорда-командувача геть-чисто вигоріла, Джон оселився в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. З часом, без сумніву, йому знадобляться більші покої, але нині й цього досить — поки він звикає до посади командувача.

Дарча грамота, яку передав йому на підпис король, лежала на столі під срібним кубком, що колись належав Доналові Ною. Після однорукого коваля залишилося небагато особистих речей: кубок, шість пенні й мідна зірка, брошка з чорненого срібла з поламаною застібкою, цвілий парчевий камзол з оленем Штормокраю. «Його скарби — це його знаряддя, а ще мечі й ножі, які він кував. Усе життя його минало в кузні». Джон відставив кубок і ще раз перечитав пергамент. «Якщо я поставлю на цьому свою печатку, мене назавжди запам’ятають як лорда-командувача, який віддав Стіну,— подумав він,— та якщо я відмовлюся...»

Станіс Баратеон уже довів, що з нього дуже уразливий гість, ще й непосидючий. Він уже проїхався королівським гостинцем мало не до Корони Королеви, обшукав порожні халупи Кротівки, перевірив зруйновані форти Брами Королеви й Дубощита. Щоночі він патрулював Стіну разом леді Мелісандрою, а вдень навідувався в табір і забирав декого з бранців, щоб їх могла допитати червона жінка. «Відмова йому не сподобається». Ранок сьогодні буде не з приємних, боявся Джон.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів і мечів: це озброювалися новобранці. Чути було голос Залізного Емета, який підганяв їх. Котер Пайк не зрадів, втративши такого вояка, однак юний розвідник мав хист до викладання військової науки. «Він сам любить повоювати і хлопцям прищепить цю любов». Принаймні Джон на це сподівався.

На одному гачку біля дверей висів Джонів плащ, на іншому — пояс із мечем. Підперезавшись і вдягнувши плаща, Джон вийшов у зброярню. Килимок, на якому зазвичай спав Привид, був порожній. За дверима стояло двоє вартових, вбраних у чорні плащі й залізні напівшоломи, зі списами в руках.

— М’лорду потрібен супровід? — запитав Гарс.

— Думаю, я й самотужки знайду Королівську вежу.

Джон терпіти не міг, коли за ним кругом тягалися вартові. Почувався качкою на чолі вервечки каченят.

Хлопці Залізного Емета вже на повну тренувалися у дворі, з дзвоном стикаючись мечами й гупаючи ними об щити. Джон на мить зупинився подивитися, як Кінь притискає до колодязя Гоп-Робіна. Кінь має все, щоб стати добрим вояком, вирішив Джон. Він дужий і ще нарощує силу, має гарну реакцію. А от Гоп-Робін — то зовсім інша справа. Мало того, що він клишоногий, так ще й боїться отримати удар. «З нього, мабуть, треба стюарда робити». Знагла сутичка закінчилася: Гоп-Робін лежав на землі.

— Добре б’єшся,— похвалив Джон Коня,— але під час атаки надто низько опускаєш щита. Або виправиш це, або колись це тебе погубить.

— Так, м’лорде. Наступного разу триматиму вище.

Кінь поставив Гоп-Робіна на ноги, й менший хлопець незграбно вклонився.

В дальньому кінці двору змагалося кількоро Станісових лицарів. «У одному кутку — люди короля, в іншому — люди королеви,— не міг не відзначити Джон,— але їх небагато. Надто для них тут холодно». Проминаючи їх, він почув гучний оклик:

— ХЛОПЧЕ! ТИ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — це ще не найгірше звертання з тих, що чув Джон Сноу, відколи його обрали лордом-командувачем. Він не звернув уваги на оклик.

— Сноу,— не вгавав голос.— Лорде-командувачу!

Цього разу Джон зупинився.

— Сер?

Лицар вивищувався над ним на шість дюймів.

— Якщо чоловік носить при боці валірійську крицю, мав би нею не тільки дупу чухати.

Джонові цей чоловік траплявся по всьому замку: як його послухати, то він — видатний лицар. Під час битви під Стіною сер Годрі Фаринг убив велета: наздогнав його верхи, коли той тікав, і загнав йому в спину списа, а тоді, злізши з коня, відрубав велетові його жалюгідно маленьку голову. Відтоді люди королеви дали йому прізвисько Годрі Велеторіз.

Джонові пригадався горластий спів Ігритти: «На світі я велет останній».

— Довгопазуром я користуюся за потреби, сер.

— От тільки наскільки вправно? — сер Годрі витягнув свого клинка.— Покажи нам. Обіцяю не кривдити тебе, хлопче.

«Як мило з вашого боку».

— Іншим разом, сер. Боюся, зараз у мене є інші справи.

— Боїшся. Я ж бачу,— сер Годрі вишкірився до своїх приятелів.— Він боїться,— повторив він для тугодумів.

— Перепрошую,— розвернувся Джон і пішов геть.

У блідому світанковому світлі Чорний замок видавався місцем похмурим і занедбаним. «Мої володіння,— журно подумав Джон Сноу,— не так фортеця, як руїна». Від Вежі лорда-командувача лишився хіба скелет, їдальня перетворилася на купу обгорілого дерева, а Гардинова вежа, здавалося, от-от перекинеться від пориву вітру... але так здавалося вже багато-багато років. За ними височіла Стіна: величезна, грізна, холодна, а на ній мурашилися будівничі, зводячи нові маршові сходи, щоб приєднати до вцілілої частини старих. Працювали вони від світанку до сутінків. Без сходів єдиний шлях на Стіну — це коловорот, але в разі ще одного нападу дикунів він не врятує.

Над Королівською вежею, на даху якої зовсім нещодавно бігав Джон Сноу з луком у руках, разом із Шовком і Глухеньким Диком Фолардом відбиваючи напад тенійців і вільного народу, виляскував, як батіг, великий золотий штандарт дому Баратеонів. На сходах тремтіло двоє вояків королеви, сховавши долоні під пахвами, а списи притуливши до дверей.

— Ткані рукавички тут не зігріють,— сказав до них Джон.— Завтра сходіть до Бовена Марша, й він видасть вам шкіряні рукавички,