Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Він якийсь час мовчав, пережовуючи просо. А коли нарешті заговорив, то з якоюсь особливою спокійною інтонацією, дуже підходящою до того незрозумілому виразу його очей.

— Я хочу, щоб ти побачила статую, Ніккі. Я хочу, щоб всі її побачили. Але тільки після того, як я її закінчу.

— Чому?

Він повозив ложкою в мисці.

— Будь ласка, Ніккі, дай мені її закінчити, а потім подивишся.

Її серце шалено закалатало. Для нього це явно дуже важливо.

— Ти робиш зовсім не те, що тобі веліли, так?

Річард подивився їй в очі.

— Так. Я роблю те, що мені потрібно зробити, що треба побачити людям.

Ніккі судорожно сковтнула. Вона зрозуміла: це саме те, що вона так довго чекала. Він уже був готовий здатися, але потім захотів жити, а тепер готовий померти заради того, що робить.

Ніккі кивнула, вимушена відвести погляд від його сірих очей.

— Я почекаю, поки вона не буде готова. Тепер вона зрозуміла, чому він останнім часом такий одержимий. Вона відчувала, що є якийсь зв'язок між цією одержимістю і тієї іскоркою, що тліла в очах її батька і яскраво палала в очах Річарда. Сама думка про це п'янила.

Це було питанням життя і смерті, причому в набагато більш широкому сенсі.

— Ти впевнений в тому, що робиш, Річард?

— Абсолютно. — Ніккі знову кивнула.

— Добре. Я виконаю твоє прохання.

На наступний день Ніккі спозаранку відправилася за хлібом. Вона хотіла, щоб Річард поїв приготовану нею печеню з хлібом. Каміль запропонував піти замість неї, але їй хотілося вийти з дому. Вона попросила Каміля приглянути за печенею, що допікалася на вугіллі.

День видався похмурим і прохолодним — перші ознаки наближення зими. По вулицях бродили натовпи людей у пошуках роботи, рухалися вози, навантажені чим завгодно, від гною до грубої темної тканини, їхали фургони, що перевозили головним чином будівельні матеріали для палацу. Ніккі доводилося ступати вкрай обережно, щоб не вляпатися в купи гною на дорозі, і проштовхуватися крізь натовп, що рухався повільно, як бруд у відкритих стоках.

На вулицях було повно нужденних, багато з яких напевно прийшли в Алтур-Ранг в пошуках роботи, хоча в залі робочої сили народу майже не було. Черги в булочні вишикувалися довжелезні. Принаймні Орден піклується про те, щоб люди отримували хліб, нехай навіть сірий і черствий. Однак потрібно було йти за ним раніше, адже хліба часто не вистачало. Оскільки народу в місті все додавалося, з кожним тижнем продукти в крамницях закінчувалися все швидше й швидше.

Ходили чутки, що коли-небудь зможуть поставляти більше сортів хліба. Ніккі сподівалася, що в той день з'явиться і масло. Масло іноді продавали. І хліб, і масло коштували недорого, тому Ніккі знала, що може дозволити собі купити трошки масла для Річарда. Якщо воно буде, звичайно. Його практично ніколи не бувало.

Ніккі вже сто вісімдесят років намагалася допомагати людям, але, схоже, зараз людям жилося нітрохи не краще, ніж майже двісті років тому. Втім, ті, що живуть у Новому світі, цілком процвітають. Коли-небудь, коли Орден буде правити всім світом і імущих змусять ділитися з іншими, тоді все нарешті стане на свої місця і все людство заживе так гідно, як воно заслуговує. Орден про це подбає.

Булочна знаходилася на перехресті, так що черга загиналася за ріг. Ніккі стояла за рогом, прихилившись плечем до стіни, і спостерігала за проходячим мимо натовпом, і тут раптом одне лице привернуло її увагу.

Очі її округлилися й вона випросталась. Ніккі очам своїм не вірила. Що вона-то робить в Алтур-Ранзі?!

Ніккі взагалі зовсім не хотілося це з'ясовувати. Тільки не зараз, коли вона так близька до відповіді. Витівка з Річардом дійшла до критичної стадії. Ніккі була абсолютно впевнена, що все ось-ось вирішиться.

Нікі накинула на голову темну шаль, прикриваючи своє світле волосся, і туго зав'язала її під підборіддям. Сховавшись за спину товстої тітки і притулившись до стіни, Ніккі обережно визирнула.

Ніккі спостерігала за сестрою Алессандрою, яка пильно вивчала лиця всіх перехожих. Найбільше вона була схожа на гірську левицю, що вийшла на полювання.

Ніккі знала, на кого полює Алессандра.

При інших розкладах Ніккі була б рада зустрічі, але не зараз.

Ніккі пірнула назад в укриття і не висовувалася, поки сестра Алессандра не розчинилася в людському океані, що заливав вулицю.

В останній раз оглядаючи своє рідне місто, Ейдіндріл, Келен щільніше затягла свій вовчий кожух, намагаючись захиститися від пронизливого вітру. Вона згадала, що було так само по-зимовому холодно, коли вона востаннє бачила Річарда. У сум'ятті буднів і в запалі битв думки її зазвичай були зайняті насущними питаннями. І несподіване нагадування про Річарда було нехай і гірким, але приємним відволіканням від військових тривог.

Перш ніж піти з вершини пагорба, Келен озирнулася, їй хотілося наостанок помилуватися пишнотою Палацу сповідниць вдалині. Всякий раз, коли вона бачила його могутні білі мармурові колони і ряди високих вікон, її охоплювало щемливе відчуття дому. Багатьох людей вигляд палацу лякав або викликав благоговіння, але в Келен він завжди будив лише теплі почуття. Тут вона виросла, і з цим палацом у неї було зв'язано багато щасливих спогадів.

— Це не назавжди, Келен.

Келен глянула через плече на Верну.

— Так, не назавжди.

Як би їй хотілося в це вірити!

— Крім того, — посміхнулася Верна, — ми позбавили Імперський Орден людського поповнення, а це саме те, що їм