Камертон Дажбога - Олександр Павлович Бердник
Після лазні вивели у внутрішній двір в’язниці. Там чекав мікроавтобус. Офіцер, котрий супроводжував мене, звелів сідати до машини. Там я побачив Галю і Юліану. Зрадів неймовірно. Дівчата обнімали мене і плакали. Машина рушила. Ми заспокоїлися, перебиваючи одне одного, почали щось розповідати. Офіцер звелів замовкнути. Я зворушено дивився на моїх милих подруг, усе ще не вірячи, що ми разом. Звернув увагу, що їм теж повернули їхнє (чернече) вбрання. Хороший це знак чи поганий? Хто знає, що стукне в голову політичним бандитам? А до того ж… Не варто забувати про нашого вічного Антагоніста. Кожна зла істота в цьому світі чутлива до найменшого поруху його пальців.
Дивлячись у щілину між шторою і віконцем, я намагався зрозуміти, куди нас везуть. Марна річ! Тим більше що Київ тутешній, напевно, інакший, аніж у нас.
У химерних відблисках вуличних ліхтарів я помітив, що дівчата мої змучені, під очима синці, знаки побоїв на скроні у Галі, на чолі у Юліани. Невже негідники били жінок? А втім, чому я дивуюся? У нашій «рідній» реальності чекісти не зупинялися перед жодною мерзотою. Повна відсутність етичних гальм чи заборон. Тут, безумовно, повна тотожність. Я відчув це на собі.
Машина заїхала в якісь ворота. Потім виявилося, що нас привезли до психіатричної лікарні. У нас вона зветься «Павлівкою». А тут «Кирилівкою», як і в нас до революції. Дивна річ! Знову доля звела мене з цим центром психічної недуги. Там я шукав розгадки долі Андрія Курінного, а тут сам потрапив до рук психіатрів разом з його донькою.
Коли нас зустріли лікарі в білих халатах, ми переглянулися з дівчатами і зрозуміли одне одного без слів. Хай краще трактують нас, як «шизів», аніж державних злочинців. З лікарями легше буде домовитися. А там, може, пощастить знайти стежечку до свободи… і далі… далі…
Лікарі уважно дивилися на нас, перемовлялися. Один з них, високий, худорлявий, доброзичливий, заспокійливо сказав:
— Ми знаємо вашу версію. Не турбуйтеся, вас ніхто не вважає хворими. Проте парадокс ситуації полягає в тому, що ми у всьому повинні розібратися… і дати вичерпні відповіді Академії наук.
— З такою постановкою питання я згоден, — відповів я. — Тільки просимо не колоти нас, не напихати всякою хімією. Ми нічого не приховаємо, якщо перевірка буде коректна.
— От і чудово, — кивнув лікар (чи хто він там).
Нас розмістили в двох камерах-палатах. Дівчата в одній, я в сусідній. Ззовні клацнув замок. Отже, вийти звідси з власної волі неможливо. Побачимо.
У палаті два ліжка. На одному хтось лежить, тихо посвистує носом. Тіло вкрите сірою ковдрою, руки складені, мов у мерця. Довга сива борода випростана поверх ковдри. Я тихо, щоб не розбудити його, підійшов до свого ліжка, роздягнувся. Накинув халат, що лежав поверх ковдри. Виклав на тумбочку гребінець, записник, кулькову ручку, хустинку, документи.
Що ж далі? Як вести себе, щоб не заплутати ниток причинності ще буйніше, ніж донині? Хто порадить? Хто спрямує в потрібному напрямку?
Зоряний Корсаре! Твоя урочиста риторика чарівна, але яка вона безсила перед рутинним лабіринтом Арімана. Володар тримірності нехтує будь-якими правилами і правами, а ти волієш лише вільного вибору і майже божевільної віри. Тут кожен атом на службі твого супротивника. Що ж протиставити йому?
«Ріка Буття єдина для всіх, для всього, — майже нечутно відлунюють у свідомості слова. — Води несуть до Океану всіх тих, хто радіє течії, і тих, котрі опираються…»
Хто це? Невже відповідь Корсара? Чи мої інтуїтивні глибини знають результати тих обставин, що вже склалися?
За вікном місяць, зорі. Всюди спокій, лише десь за стіною чути жалібний стогін. Може, я даремно хвилююся? Адже Аріманів Всесвіт — титанічна божевільня! Хіба можна знайти в ній логічні закономірності і смисл функціонування? Ми з Гореницею раділи відкриттю таємниці мандрів у часі?! Наївні мрійники! Дізнатися, що в’язниця має ще міріади камер, про які ми не підозрювали? Це — велике досягнення науки?
А втім… Може, в якійсь із камер тонші стіни, ветхіші мури або… давні підкопи? Треба вірити ведучій зорі карми. Хто готується до втечі, той наближається до такої можливості. Там, за межами тюрми, є друзі, вони не зрадять.
Сідаю до тумбочки. Запишу все, що думаю. Може, пригодиться.
Снилися дивні сни. Тяжкі, тривожні. Якісь химерні сюжети з участю Великих Учителів. Урочиста матеріальність здавалася природною, звичною. Моє мислення так трансформувалося, що найказковіші події сприймалися як природні, вірогідні.
Я бачив себе духовним шукачем. Був одягнений в оранжеву накидку, більш нічого при мені не було. Знав, що десь у найвищих горах маю знайти храм Будди. Минали роки, а може — цілі життя? Втомлена душа відчувала, що наді мною пролітають віки. Я бачив безліч міст, тисячі й тисячі людей пливло довкола. Зустрічі, розмови, суперечки, дискусії. Велеречиві собори, старезні манускрипти, глибокодумні твердження жерців, йогів, свамі. А моє серце було сумне, зневірене, спрагле чогось небувалого.
І ось тоді, коли я постарів, коли висохлі ноги ледь-ледь несли мене по землі, гірська стежина привела мене до екзотичного титанічного храму. Людей не було, у велетенській залі пливла тривожна тиша. В центрі височіла постать Будди. Очі Учителя примружені, на вустах втаємничена усмішка — іронічна чи гумористична?
У мене було таке відчуття, що Будда щось знає таке, про що мовчать усі манускрипти, всі наставники, всі традиції. І це втаємничене знання дуже смішне. Якби люди дізналися про нього, то вони, можливо, реготали б самі з себе багато віків. Я стояв перед кам’яним громаддям Учителя, і ця думка бентежила моє сумління. А за нею з’являвся висновок моїх віковічних пошуків: я шукаю мару.
Але чому ж, чому серце тремтить у передчутті чуда? Щось має статися. Простір вібрує, мовби насичений грозою.
Зненацька з-за кам’яної скульптури Будди з’явився юнак. Він глянув на мене і радісно, білозубо усміхнувся. Звідки, чому він знайомий? І
