Віщі сестри - Террі Пратчетт

Бабуня зауважила якийсь порух. Досі вона не помічала, що на кожному дереві в її садку густо сиділи птахи — так густо, що здавалося, ніби у світ завітала небачено рання коричнево-чорна весна. 

На тій ділянці, де влітку росло цілюще зілля, сиділи або лежали на снігу вовки з висолопленими язиками. За ними розташувався загін ведмедів, до якого примикав оленячий звід. «Метахворичний» партер заповнила різномаста юрма кролів, куниць, соболячок, борсуків та всіляких зазвичай малопомітних звірят, яких традиційно називають «пухнастими мешканцями лісу» навіть попри той факт, що все їхнє життя минає в кривавій атмосфері гонитви та втечі, вбивства чи загибелі від кігтів, дзьобів чи ікол. 

Та наразі вони, схоже, цілком забули про свої кулінарні уподобання і скупчилися на снігу, колективно намагаючись переграти відьму в хто кого передивиться. 

В Бабуниній свідомості миттю промчали дві думки. Перша полягала в тому, що перед її очима був майже ідеально репрезентативний зріз усієї лісової спільноти. 

Другу думку вона, не стримавшись, висловила вголос: 

— Не знаю, що це за чари, але запевняю — нічого вони вам не дадуть. А от коли вони розвіються, я подбаю, щоб декого з вас трясця вхопила. 

Ніхто не ворухнувся. Панувала цілковита тиша — лише якийсь старий борсук раптом випорожнився з розгубленим виразом морди. 

— Послухайте, — продовжила Бабуня, — я ж нічого не можу вдіяти. Дарма ви до мене прийшли. Він — новий володар. Це — його королівство. Я не можу втручатися. Втручатися не можна, бо я не маю права чинити вплив на можновладців. Все має йти своїм шляхом — не важливо, на краще чи на гірше. Це основоположний закон магії: правити людьми за допомогою чарів не можна, бо з кожним разом потрібні будуть усе сильніші чари, аж до нескінченності. 

Вона випросталася, почуваючи вдячність до давньої традиції, яка забороняла царювати Тим, Хто Може Бачити Сутність Речей. І пригадала те, що лише на кілька секунд відчула, коли приміряла корону. 

Воістину, предмети на кшталт корон здатні були лише заморочити голову розумним людям; нехай краще владою розпоряджаються ті, у кого брови з’їжджаються докупи від найменших розумових зусиль. 

Як би кумедно це не звучало, владарювати у них виходило краще. 

— Люди самі повинні давати раду своїм справам, — додала Бабуня. — Це очевидно. 

Вона зловила сповнений сумніву погляд величезного оленя. 

— Ну, так, він убив старого короля, — визнала вона. — Але ж це цілком природно, еге ж? Ви-то маєте це розуміти: хто вижив — той і переміг. І ніколи не знаєш, хто стане спадкоємцем — якщо не йдеться про кроликів. 

Відьма побарабанила пальцями по колінах. 

— Врешті-решт старий король не був вам великим другом. Ця його любов до полювання і все таке… 

Три сотні пар очей продовжували свердлити її. 

— Нема чого на мене витріщатися, — спробувала вона ще раз. — Не можу я лізти в справи королів лише тому, що ці королі вам не до смаку. До чого так можна докотитися? І потім, особисто мені він нічим не нашкодив. 

Мимоволі вона відвела очі від докірливого погляду надзвичайно косоокого горностая. 

— Ну, так, я егоїстка, — мовила Бабуня. — Такою й має бути відьма. На все добре. 

Вона ступила в будиночок і спробувала грюкнути дверима. Проте ті піддались не одразу, бо застрягли в снігу; ефект було зіпсовано. 

В домі вона затулила штори, сіла в крісло-гойдалку і почала розмашисто гойдатися. 

— Вся справа в тому, що я не можу втручатися, — сказала вона сама до себе. — Ось у чому вся справа. 

Халабуди мандрівного театру, хитаючись, повільно рухалися розбитими дорогами до чергового містечка з розряду тих, чиїх назв актори ніяк не могли запам’ятати або ж одразу забували. Зимове сонце нависало низько над сирими, імлистими капустяними городами на рівнинах Сто; просякнута туманом тиша лише підсилювала скрегіт коліс. 

Г’юл сидів в останній халабуді, перекинувши за задній край куці ноги. 

Він зробив усе, що міг. Вітолер особисто доручив йому виховання Томджона. «Ти краще на цьому знаєшся, — сказав він і зі своєю традиційною тактовністю додав: — До того ж ви майже однакового зросту». 

Та все було дарма. 

— Яблуко, — повторив гном, помахуючи фруктом у повітрі. 

Томджон усміхнувся йому. Йому було вже майже три, а він досі не вимовив жодного зрозумілого навколишнім слова. В голові Г’юла почали кублитися найчорніші підозри щодо відьом. 

— А він же видається цілком тямущим, — сказала пані Вітолер, яка всередині халабуди латала кольчугу. — Він знає, як що називається. І завжди робить, що скажуть. От якби він ще сам розмовляв, — ніжно додала вона, погладивши хлопчика по щоці. 

Г’юл вручив яблуко хлопчикові. Той поважно прийняв його. 

— Здається мені, пані, ті відьми вас підставили, — сказав гном. — Щось, знаєте, на кшталт тих історій з підкидьками. Колись їх багато було. Моя пра-пра-прабабуся розповідала, що й у нас таке якось сталося. Феї підмінили маленького гнома людською дитиною. Наші нічого й не помічали, доки він не почав чіпляти головою одвірки… 

— «Ось плід, солодкий, як саме життя — 

Або налитий соками, як серце 

Людське. Але вдивися в нього глибше: 

Там все порепане, захланне і гниле. 

Так і людина зовні квітне пишно, 

І тільки згодом виявиш обман». 

Гном та людина вражено обернулися до Томджона. Той кивнув і продовжив гризти яблуко. 

— Це ж монолог Хробака з «Тирана», — прошепотів Г’юл. Звична красномовність на мить зрадила його. — Нехай йому грець, — по хвилі додав він. 

— Він говорив достоту як… 

— Я по Вітолера, — урвав гном, зіскочив на землю і побіг через замерзлі калабані до голови каравану, де крокував, насвистуючи щось невиразне, творчий керівник трупи. 

— За тобою що, вовки женуться, б’зуґда-хйара[25]? — життєрадісно спитав він. 

— Ходіть до нас! Чимшвидше! Він розмовляє! 

— Розмовляє? 

Г’юл аж підстрибував від збудження. 

— Він цитує! — вигукнув гном. — Ви мусите підійти! І говорить зовсім як… 

— Я? — спитав Вітолер кількома хвилинами пізніше, коли халабуди вже стояли серед купки голих дерев обіч дороги. — У мене що, такий голос? 

— Так, — відповіли присутні хором. 

Юний Віллікінз, що спеціалізувався на жіночих ролях, торкнувся Томджона, який стояв на перевернутому догори дном барильці посеред галявини. 

— Чуєш, малий, а можеш мій монолог з «Потіш себе»? 

Томджон кивнув. 

— «Той, хто лежить під каменем оцим — не вмер, вам істинно кажу про це. Якби дано було почути Смерті…» 

Безмежні тумани стелилися над вкритими росою полями, червона куля сонця хилилася до обрію, а вони продовжували благоговійно слухати. Коли хлопчик завершив, обличчям Г’юла котилися гарячі сльози. 

— А нехай його, — промовив він нарешті. — Мабуть, я був у збіса добрій формі, коли це написав. 

— Я що, справді так декламую? — спитав зблідлий Віллікінз. 

Вітолер м’яко поплескав його по плечу. 

— Якби ти вмів так декламувати, красунчику, — сказав він, — то не стирчав би зараз по дупу в багні серед цих богами забутих полів, де навіть до чаю не знайти нічого, крім капусти. 

Він ляснув у долоні. 

— Досить, досить, — оголосив він, випускаючи в крижане повітря хмаринки пари. — Всі по місцях. До сутінків маємо бути під стінами Сто Лата. 

Доки актори з буркотінням приходили до тями та