Віщі сестри - Террі Пратчетт

— І кипить, — докинула Тітуня. 

— Послухайте, — майже заскімлив демон, — нам же не можна ділитися інформацією без обмежень. Такі правила, ви ж знаєте. 

— Маґрат, там у каністрі на полиці є трохи олії для розпалювання, — сказала Тітуня. 

— Гаразд, що, коли я скажу вам… — почав демон. 

— Так? — підбадьорила Бабуня. 

— …ви мене не здасте? — завершив він. 

— Ані словом, — пообіцяла відьма. 

— Ні пари з вуст, — додала Маґрат. 

— В королівстві не з’явилося нічого нового, — сказав демон, — але земля прокинулася. 

— Тобто? — спитала Бабуня. 

— Земля нещасна. Їй потрібен король, який про неї дбав би. 

— Але як… — почала Маґрат, та жест Бабуні змусив її замовкнути. 

— То населення тут ні до чого, еге ж? — спитала стара відьма. 

Лискуча голова кивнула: 

— Схоже, що ні. 

— Але що… — почала Тітуня, але Бабуня приклала пальця до її вуст. 

Потому вона повернулася і підійшла до вікна, що відкривало вид на запилений цвинтар торішніх мух та крилець метеликів серед густого павутиння. Непевне марево за обмерзлою шибкою свідчило, що, всупереч усякій логіці, світові відпущено ще один день. 

— Можеш пояснити, чому це відбувається? — спитала вона, не обертаючись. 

Отже, напередодні вона мала справу зі свідомістю цілого краю… Це таки справляло враження. 

— Я простий демон. Звіди мені знати? Мені відомо, що відбувається, але не чому і як. 

— Ясно. 

— Тепер я можу йти? 

— М-м-м? 

— Будь ласка. 

Бабуня випросталася. 

— А. Так. Гуляй звідси, — неуважно сказала вона. — Дякуємо. 

Голова й не ворухнулася. На вигляд вона була такою ж нездатною рухатися, як готельний портьє, який щойно перетягав на п’ятий поверх півтора десятка валіз, показав усім гостям їхні ванні, збив подушки і перевірив, чи розправлено всі штори. 

Переконавшись, що натяку ніхто не зрозумів, демон тихо спитав: 

— А чи не важко було б вам вигнати мене згідно з правилами екзорцизму? 

— Що? — перепитала занурена в роздуми Бабуня. 

— Мені б Вигнання за всіма правилами, — повторила голова. — «Гуляй» звучить не дуже відповідно. 

— А. Та будь ласка, якщо тобі від цього стане легше. Маґрат! 

— Так? — злякано спитала Маґрат. 

Бабуня сунула їй поперечину. 

— Зроби, будь ласка. 

Маґрат прийняла поперечину з того боку, котрий, на її думку, Бабуня вважала руків’ям Магічного Меча, і усміхнулася. 

— Звичайно. Так. Гаразд. Гм. Щезни, духу зла, у найчорнішій безодні… 

Голова, задоволено усміхаючись, слухала. Поступово вона опливла, як віск на свічі. Останні її розбірливі слова майже потонули в нуртуванні води в казані: 

— Гуляю зві-і-і-ідси… 

Бабуня рушила додому, коли на сніг уже кидав відблиски холодний рожевий світанок. 

Вдома щось було не так. Кози в повітці тривожилися. Шпаки під дахом буркотали і клацали своїми псевдозубами. На кухні під буфетом верещали миші. 

Відьма заварила чаю, зауваживши, що кожен спричинюваний нею звук лунав дещо гучніше, ніж мав би. Упущена в мийку ложечка спричинила ефект удару молота по дзвону. 

Стикаючись з організованими чарами, Бабуня завжди почувалася незатишно — чи, як вона сама формулювала, ніяково. Вона помітила, що пересувається по хаті в пошуках справ, які треба зробити, і забуває про них, не завершивши. Напружена, вона стала просто ходити туди-сюди холодною підлогою. 

Трапляється, що мозок знаходить собі найбезглуздіші заняття, аби уникнути свого прямого обов’язку — думати. Сторонній спостерігач, якби він був, здивувався б, з якою ретельністю Бабуня бралася за протирання полички для чайників, очищення миски для фруктів від присохлих горішків та виколупування за допомогою чайної ложки скам’янілих хлібних крихт, що позастрягали в щілинах між плитками підлоги. 

Тварини мають свідомість. Люди теж її мають, хоча людська свідомість подібна до розмитої туманності. Свідомість мають навіть комахи — крихітні іскорки в пітьмі несвідомого. 

Бабуня вважала себе кимось на кшталт експерта зі свідомостей. Вона була глибоко переконана, що такі об’єкти, як ландшафт, свідомості не мають. 

Та заради богів, вони ж неживі! Ландшафт — це… 

Хвилинку-хвилинку… В мозок Бабуні обережно прокралася якась стороння думка і боязко спробувала привернути її увагу. 

Спосіб, у який ці занурені в себе ліси могли отримати свідомість, таки існував. Бабуня сіла, не випускаючи з рук шмат зачерствілої хлібини, і незрячим поглядом втупилася в камін. Її внутрішній погляд проник далі, аж до завалених снігом лісових лабіринтів. Так. Раніше їй це не спадало на думку. Звичайно, подібна свідомість мала би бути зліплена з сукупності всіх інших, менших, свідомостей, носії яких і складали ліс; свідомостей трав, птахів, ведмедів, навіть великих неповоротких свідомостей дерев… 

Бабуня сіла в крісло-гойданку, яке негайно почало гойдатися без жодних зусиль з її боку. 

Вона часто уявляла собі ліс гігантською пухкою істотою — але, як висловився б на її місці який-небудь чарівник, лише «метахворично». Влітку ця істота була сповнена сонного муркотіння джмелиних крилець, під час осінніх бур — розгнівано шуміла, а взимку згорталася калачиком і засинала. Але тепер Бабуня почала схилятися до думки, що ліс був не просто поєднанням багатьох різних сутностей, а й окремою сутністю. Живою — хоча й не в тому розумінні, як, скажімо, землерийка. 

Як мінімум, він жив значно повільніше. 

Цей момент мав бути важливим. Як швидко могло битися серце лісу? Можливо, раз на рік. Десь так. Зараз же ліс просто чекав на яскравіше сонце та триваліші дні, коли мільйони галонів соків ринуть від коренів до верхівок дерев від однієї надпотужної систоли, відлуння якої буде надто всеохопним та гучним, аби його можна було почути. 

І тут Бабуня прикусила губу. 

Вона щойно подумки промовила слово «систола», якого точно не було в її лексиконі. 

В її голові було щось стороннє. 

Хтось сторонній. 

Та чи їй взагалі належали всі ці думки, чи це їх думав хтось у ній? 

Вона опустила очі на підлогу, намагаючись зберегти власні думки при собі. Але вона відчувала, що її продовжують читати, як розгорнуту книгу. 

Тоді Бабуня Дощевіск підвелася і рішуче відкинула віконні штори. 

І побачила їх там, де — за літнього тепла — був газон. І всі вони, до єдиного, дивилися просто на неї. 

За хвилину-другу відчинилися двері парадного входу до Бабуниного будиночка. Це вже саме по собі було подією: як і більшість тутешніх мешканців, Бабуня зазвичай користувалася чорним ходом. Пересічний вівцескелець за час від народження до похорону традиційно проходив через парадні двері лише тричі — причому в кожному випадку його несли на руках. 

Двері відчинялися з натугою, ривками. Кілька лушпайок фарби впали на сніговий замет перед дверима, який, по мірі відкриття виходу, почав зсуватися всередину. Врешті-решт напіввідчинені двері застрягли в снігу. 

Бабуня протиснулася в щілину й ступила на непотривожений сніг. 

На ній були гостроверхий капелюх та довгий чорний плащ, які вона вдягала, коли хотіла, щоб при її появі будь-хто абсолютно чітко розумів, що вона — відьма. 

За дверима, напівзасипана снігом, стояла стара табуретка. Влітку вона ставала в нагоді, якщо треба було взятися за якісь дрібні господарські справи, одночасно тримаючи в полі зору стежину до будинку. Бабуня витягла її з замету, змела сніг і сіла рівно, розставивши коліна, виклично склавши руки та вистромивши вперед підборіддя. 

Сонце піднялося вже височенько, але його косі промені лишалися блідими. Вони розсіювалися у хмарі пари, що висіла над