Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
6. Історія Оракула
Ледве дочекався, коли сірий забереться геть. Невже оті плящинки з життям варті таких кпин і зневаги, які він змушений терпіти? Коли з ним це трапилося і чому? Чому дозволив себе втягнути в гру сірих? Невже оте мізерне та шкодне, що він зве життям, вартує аж таких надзусиль?
Зітхнув. Якби міг заплакати, напевно, заридав би чи навіть завив від власної слабодухості. Поки так думав, всередині нього перестало боліти, cтихло дрижання, серце билося ритмічно, без тремтливих зривів… Вже знав, що врешті зможе виспатися. Зазвичай після таких «ліків» почувався декілька місяців чудово. Вночі вдовольнявся здоровим цілющим сном — без сновидінь, марень. Прокидався бадьорий і готовий до нових пророцтв, готовий цього разу врешті зробити вірний вибір — не продаватися за дозу, а по-справжньому померти. Відважно та відчайдушно. Так, як вчинила Майя, його дружина.
Скинув із рамен думки, хитнув головою. Підійшов до гладкої білої стіни. Намалював пальцями на ній знак Ведаман, прошепотів замовляння прамовою.
Стіна почала танути. Її обриси стали спочатку розмитими, потім зробилися прозорими і крізь них, наче крізь димку, можна було розгледіти те, що знаходиться за стіною. Мить — і стіни не стало. Оракул зайшов у чисто прибрану та скромно обставлену кімнатку: ліжко, стіл, на ньому звичайний глиняний дзбан із красивою рясною гілочкою білого коралу. Його колись подарував Майї Переплут. Оракул якось допоміг Переплуту, Володарю світу Безконечного Океану, вирішити одну маленьку набридливу проблемку. Це була проблема блукаючих воріт, через які у світ Океану пхалася різна погань. Ніхто не міг передбачити, де і коли вони наступного разу відчиняться… Ті ворота не мали воротаря. До них неможливо було когось приставити, бо ж ворота мандруючі… Переплут прийшов до Оракула за порадою. І поки Майя з гостем пили нектар із квітів, вирощених у саду мелюзин, Оракул розплутував цю справу. Більшість вважає, що Оракул не вміє бачити «на замовлення», лишень тоді, коли отримає дозвіл Творця. Та це неправда. Хіба завжди вміння художника, його талант залежні від натхнення? Можливо, коли твориш шедеври, так. А в будні?
Оракул усамітнився в бібліотеці. Відгородився від запахів, звуків реального і пірнув у світ Безконечного Океану за допомогою амулета — великого срібного кулона з красивим ажурним орнаментом і зображенням вигравіруваного на ньому рівностороннього хреста…
Роззирнувся. В одному з глибинних каньйонів, куди ніколи не потрапляє сонячне світло, росте кущ рідкісних білих коралів. Але вони чужинці у світі Океану. Хтось із некликаних гостей приніс личинку тих коралів із собою та «випадково» загубив над великим каньйоном. Загублена личинка впала і прижилася. Ті корали час від часу поводять себе дуже дивно. На них активно впливають фази місяця. Місяць уповні створює таку метаморфозу. Із заплідненого яйця корала утворюється вільноплаваюча личинка, котра під дією місячного проміння завжди перетворюється на ворота. Нічого надзвичайного. Буденна темна магія. А оскільки течія води над каньйоном завжди різна, тому й ворота ті блукаючі. Куди личинку течія несе, туди вона і пливе. Зникають ворота, щойно місяць йде на спад.
— Що ж нам робити з тим кущем? — бідкався Переплут. — Це ж кожну повню будемо таке переживати…
На що Оракул хитро відповів:
— Все дуже просто, друже. Такий особливий кораловий кущ у каньйоні лишень один. Його легко впізнати. Він не просто білий. Він світиться. Подаруйте букет із тих коралів моїй дружині. Без води та місячного проміння ворота не з’являться. А у нас тут повня ніколи не настає.
Майя щасливо плескала в долоні, коли отримала від Переплута такий розкішний особливий подарунок. Оракул навіть пропонував дружині зробити з білого коралу намисто. Майя відмовилася. Натомість замовила у світі Чотирьох Сонць для коралової гілочки розкішний білий глиняний дзбан. Майї немає вже не одну сотню літ, а коралова гілочка й досі милує око своєю вражаючою чистотою та породжує спогади. Щоразу, дивлячись на неї, Оракул згадує дружину. Майя була мудрою жінкою. Якби корал став прикрасою, то збирав би зараз пилюку на дні скриньки на трюмо в кімнаті Майї.
Так-так, Майя мала свою кімнату — простору та затишну з великими скляними вікнами без гардин чи бодай якихось занавісок. Майя любила незашторені вікна. Любила стояти перед їхніми скляними очицями та дивитися в них. Що вона там бачила? Це ж світ Загублених. Світ без світу. Велике ніщо, світ, заповнений нічим. Тут немає ні простору, ні часу, ні відстаней, ні реальності. Можна бути і тут — і водночас за мільйони світів звідси. Варто тільки правильно скерувати хід своїх думок-бажань — і той, на кого спрямуєш думки, якщо вважатиме за потрібне, з’явиться. Але це буде ілюзія. Майже досконала, однак ілюзія. Майя, можливо, жила в одній з тих ілюзій, коли дивилася у вікно. Приречена на вічне животіння у вигнанні поруч із коханим чоловіком. Безсмертна, яка відмовилася від призначення. А придумала собі, власне, бути поруч із коханим, підтримувати та оберігати його. Він прийняв цю жертву від неї. Бо хіба могло бути по-іншому? Майя не вважала це жертвою. Бо для неї кохання — це покликання і самозречення.
Зараз він рідко заходить до кімнати коханої. Там залишилося все, що нагадує її. У кімнаті досі незримо присутня дружина — у суконках, хустинках, прикрасах, у книжках бібліотеки. Навіть стіни нагадують її. Вони завішені картинами Майї. Майя дуже гарно малювала і зазвичай зображала те, чого ніколи не бачила. Інші світи, якими мандрувала у снах. Так пояснювала це чоловіку. Він не сперечався, не казав, що таких світів не існує. Бо він усе знав про світи їхнього Всесвіту, навіть паралельні, але… Майя була безсмертною, отже, людиною з талантом якогось призначення. Можливо, її призначенням мало стати відкриття нових світів у чужому Всесвіті?
Майя ніколи не дарувала йому свої картини і не вішала їх у його кабінеті, чи у спільній спальні, чи у вітальні. Там були аскетично чисті білі стіни, які не відволікали ні відвідувачів, ані Оракула від другорядних думок.
Торкнувся рукою коралової гілочки, сумно зітхнув. Не знімаючи верхнього одягу, влігся поверх ковдри. Як він втомився за багатомісячні поневіряння в думках і спогадах, і все без сну, без можливості забутися, розчинитися та побути ніким.
Зітхнув, заплющив очі. Дрімота важкою брилою навалювалася на тіло старого немічного чоловіка. Помережане зморшками обличчя було страшним. Кожне пророцтво — то зморшка на обличчі того, хто говорить з Творцем і все знає. Так, усі безсмертні вважають, що Оракул знає майже все, однак не може втручатися у плин подій,
