Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній

Але тоді чому?

…

— Чому ти одружився з іншою, не дочекався мене? А коли я народилася і стала безсмертною, чому ти не шукав мене? Чому не забрав до себе? Чому? Якщо я така важлива для тебе, Перуне, чому досі тебе не було поруч?

Це запитувала не Птаха. Це запитувала ображена, розгублена, слабка жінка, яка жила всередині Птахи завжди. Просто була настільки маленькою та кволою, що їй і на думку не спадало нехай інколи бодай думати, не те що подавати голос та пашталякати про власну слабкодухість. А тут і тепер це кволе незграбне створіння враз сп’ялося на ноги і навіть заговорило.

Перун узяв Птаху за руку, посадив на повалений вітром ясен, примостився навпроти неї біля ніг. Дивився в очі, хоча вона свої від нього ховала. Вона боялася. Ні-ні, не його очей. Вона боялася себе. Боялася, що не зможе зрозуміти того, що він казатиме, і зробить необачно те, за чим потім жалкуватиме. Тож втупилася поглядом у свої руки, сплетені на колінах. Відчуваючи, як ніжно та залюблено пестять її обличчя його очі.

Говорив тихо, спокійно, так, як вмів то робити лишень він.

— Чому? Я знав, що спитаєш, і довго та ретельно готував відповідь, підбирав потрібні слова, інтонацію для голосу. А коли ти спитала, раптом зрозумів: усі мої промови — порожня балаканина. Бо я винуватий у твоїй смерті. Я дозволив тобі померти. Обіцяв бути завжди поруч — і не дотримався цієї обіцянки.

Він зробив паузу. Сумно зітхнув. Голос бога плакав.

— Коли ти пішла, життя, вічність, безсмертя, призначення, світло-темрява втратили свою цінність для мене. Я не знав, як далі жити. Я розучився жити без тебе. Виявляється, ми надто довго були одним цілим, надто довго ти була моїм небом, моїм духом. І твоя смерть стала і моєю смертю. Ні, не так. Вона перетворилася на чистилище для мене. Мені боліло нестерпно, пекло. Мені боліло там, де ще вчора билося твоє серце, де ще вчора жила твоя душа. І батько пробував зі мною говорити. Так, великий Творець… І матінка лікувала рани. Світ Оранти перетворив мене на заручника, бо мої батьки, бачачи мою одержимість, замкнули мене у їхньому світі — поки спливе час, бо кажуть, він найліпший цілитель. Батько повторював безконечно і щоденно: бог має навчитися бути сильним. І що смерть — це ще не кінець, це початок нової дороги. Вмирання — то природний хід подій. І так далі, і тому подібне.

Чи кого цікавила пошматована душа бога? Я запевняв себе, що це я мав померти замість тебе. Бо це я допустив необережність. Не мав нікому вірити. Так-так, знаю, що була зрада, підступ та лжа, що не можна було вигадати жорстокішого покарання для бога, аніж вийняти його серце, покраяти душу… Але я сотні разів прокручував той день і той час, коли трапилося лихо. Вмільйонне туди повертався. Ти не повіриш, я навіть пробував змінювати минуле… Нічого доброго. Ти все одно помирала. Іншим способом, але помирала. Інколи на моїх очах. І я припинив намагання, бо переживати щоразу твою кончину було понад мої сили.

Перун вмовк. Птаха зазирнула в його очі. У них стояв такий біль і смуток, що їй від побаченого хотілося кричати. Та вона не зупиняла чоловіка, не просила припинити згадувати. Ні, він мусить усе їй розповісти, і тоді обом стане легше.

Він відвів очі вбік, сумно всміхнувся. Наче до джерела, що собі мирно дзюркотіло поруч. Тоді заговорив знову:

— Одного дня я зрозумів, що моє життя — це безглуздя. День без тебе — це день без світла. А ті дні складалися в тижні, потім у місяці. Місяці в роки і так далі. І сутінь обступила мене з усіх боків. Сутінь — пора, коли відбуваються дивні речі. Сутінь передує світанку, сутінь — предтеча ночі. Чим була моя сутінь? Був упевнений: предтечею ночі… Я помирав, згасав. І сили, і знання, і вміння покидали мене. Перун, що розгубив стріли. Перун, що втратив свої сади. Перун, що не хотів ані жити, ані творити, ані любити. Бог — то любов. Бог — то завжди любов. Пригадуєш, як ти любила то повторювати? Отоді сталося з богом лихо. Він втратив любов. Вона померла разом з тобою. Здавалося, що назавжди.

Чоловік вмовк. Птаха дивилася на Перуна, відчуваючи напруження в усій його постаті, бажання виговоритися, але разом з тим бажання віднайти потрібні слова для того, щоб вона його зрозуміла. Мусила якось допомогти йому.

— Але ж ти вижив, Перуне. Бо ти сильний, і ти був потрібен усім, і тому вижив, правда ж? І дочекався того дня, коли я знову народилася. І я жива. Ж-и-в-а.

Поклав свою долоню на її руку. І вона відчула, як уся його міць, впевненість, спокій вливаються в неї. І спогади, наче то було тільки вчора, накочували на неї. Вона згадувала, вона купалася у своєму минулому, мов дитина в цілющій купелі. Там, тільки там вона була щаслива. Ні, не просто щаслива. Найщасливіша.

— Так, я вижив. І лишень тому, що Сварог мені дещо пообіцяв. Птаха Магура знову народиться, повернеться до життя у тлінному безсмертному тілі. Але коли? Це могло трапитися наступного дня, а могли збігти тисячоліття, бо провидінню видніше, бо хід історії, колесо історії запущене, і коловорот зробить рух по спіралі й повернеться на круги свої тоді, коли настане потрібна пора. Але я чекав і таки дочекався. І…

Сварог завжди дотримує слова. Ти народилася. І не закидай мені того, чому я раніше тебе не знайшов. Я знайшов. Від першого дня твого народження я не спускав очей з тебе. Це я привів Мару, коли ти конала під возом, коли найтемніший син Повелителя темряви мало тебе не вбив. Я не завжди фізично міг перебувати з тобою поруч. На жаль. Однак я завжди вчасно приводив у твоє життя потрібних людей, які оберігали тебе, любили тебе, вчили тебе, допомагали тобі. О, як довго ми з Миросладом вигадували пригоду з його утопленням у болоті! Треба ж було комусь витягти його з тої твані, бо він самостійно б не вибрався, надто довго там пробув. А потім дорогу до воріт, коли ти втікала, тобі простелити, щоб у болотах не