Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
Та не всі дружби між чоловіком і жінкою закінчуються коханням. Ставлення Морока до Навії так і залишилося дружнім, бо в життя чоловіка увірвалася інша жінка. Молодша сестра Навії. Мара — ніжна, спокійна, завжди впевнена у собі, трішки меланхолійна, яка терпіла всі кпини й знущання сестри і любила її тільки за те, що та рідна кров. І коли Навія зрозуміла, що для Мора вона так і залишиться другом, бо застала того на колінах перед сестрою, коли він освідчувався, світ перевернувся… Її кохання перетворилося на хворобливу одержимість. І нехай Мара не відразу відповіла Мору взаємністю, навпаки, вона надто різко відмовила йому, бо знала: Навія кохає цього чоловіка, а вона дуже любить свою старшу сестру… Але нічого не змінив ані цей дурнуватий вчинок, ані те, що Мара, аби вгодити сестрі, пішла навіть далі, вже знаючи, як та до неї насправді ставиться, бо випите зілля правди оголило всі взаємини.
Мара стала дружиною Велеса, народила йому сина… А Мор? Мор терпляче чекав на Мару і ненавидів Навію. Дружба закінчилася, залишилася ненависть. Навія стала для Морока лишень однією з решти представників темного світу, підлеглою. Повелитель Мор і справді став Повелителем.
А потім… Потім був нестерпний біль від того, що Мара і Морок зійшлися та стали жити разом. Народився Стрибог. Такий подібний зовні на батька і духом — на матір. Ці двоє були щасливі, і не минало й дня, щоб Навія не проклинала ту любов. Нарешті темне небо почуло її прокльони. І коли Мара пішла від Мора назавжди, залишивши сина, Навія була найщасливішою жінкою…
Однак для неї так нічого й не змінилося. Морок уперто не помічав її, не зважав на запопадливі вчинки, дії, знаки… Він не допускав її й близько до сина, бо… Цей закоханий телепень, уже зраджений і покинутий, і далі кохав не вірну та чесну Навію, а зрадницю Мару. Яка полишила його і сина не заради іншого, а задля якоїсь незрозумілої мети, примарного призначення. Навія тепер була твердо переконана: лишень смерть Мари може дати їй шанс…
Сестра і коханий перетворили її світ на пустку. Зараз у душі Навії було не просто темно. Там було порожньо. І вона чекала моменту, щоб заповнити чимось цю порожнечу. Коли з’явилася у Відтіні Мальва, Навія наче повернулася до життя. Слідкувала за тою малявкою через дзеркала у палаці. Це її територія — ті дзеркала, це її винахід. Але хтось поставив захист на дзеркало в кімнаті тої малої зарази. Не стала запитувати Мора, хто, бо ж зачне розпитувати, навіщо вона шпигує, невже не довіряє йому? Було очевидно: дідусь любив свою онуку, і коли та її, Навію, за допомогою підступу мало не вбила, він навіть не покарав заразу. Лише трішки, для годиться, посварив.
Навія неквапом ішла берегом ріки, занурившись у спогади. Вона не жаліла Мальву, дівка заслужила такої смерті — стати поживою для Мертвої ріки. Але інтуїтивно відчувала: Мальва жива. І це її нервувало. Мала знайти докази смерті тої малої зарази. Сірий вигулькнув наче з-під землі. Здається, він її ждав, сидячи на камені та байдуже дивлячись на воду. Навіть не повертаючи голову в її бік, привітався. Він відчув її, вона його ні. Отже, він щойно зчитав усі її думки… У світах не любили сірих, ба більше — їх зневажали. А хто любить зрадників? Навія не думала зачіпатися з ним, це нижче її достоїнства — опускатися до рівня сірості, і вона зверхньо відповідала чоловіку, зверхньо дивилася на нього. Але той відразу сказав слова, які зачепили її:
— Я допоможу тобі, Навіє, позбутися суперниці.
Він не читав їй лекцію про силу та потрібність сірого боку, не вимагав натомість жодних послуг. Дав порошок омани та порошок правди, пояснив, як вони діють. Розповів про зелену стрічку, передбачливо повідомив, що Мальва жива, але він зробить все від нього залежне, щоб її якнайдовше вважали мертвою. Бо це вигідно всім. Кому всім — поки не уточнювалося.
Навія сірому навіть не подякувала. Просто мовчки взяла мішечки з порошком, мовчки кивнула, коли той промовив завчене «Йменням Творця Сварога». Несподівано для себе зрозуміла, що разом із порошком випадково отримала — ні, не друга і не суперника — соратника. Інтереси сірих та її збігалися. Цього поки було достатньо. Сірий не називав свого імені. І це було на руку Навії. Добре, що сірі позбуваються імен, щойно стають на сірий бік. А ще вони робляться між собою дуже схожими — однакові зачіски й одяг, розмовляють лишень прамовою, навіть голоси не одразу відрізниш. Та найбільше вражає, що колір волосся та колір очей у всіх однаковий — сірий. Різними залишаються риси обличчя, та хто там згадає їх, коли на тебе дивляться сірим поглядом сірі очі сірості? І якби Навію зараз попросили описати сірого, вона б нічого і не згадала, крім бездумних сірих очей, які просто прошивають тебе сірим поглядом.
Так. Навія отримала допомогу звідки не чекала, і зовсім не хотілося думати, чим їй за це доведеться платити. Може, потім вона і про це подумає, бо у Всесвіті все має свою вартість. Подумалося, що вона ледь не попалася. Замало порошку омани всипала, і спочатку справді у видиві з’явилася Мара, як Навія й жадала всім серцем побачити. Та потім, коли дія порошку омани закінчилася, на картинці вона побачила тих, хто справді був причетний до тої клятої зеленої стрічки: перша — власниця, друга — та, яка дала стрічку проклятому. Ту другу жінку, стару та смертну (це було видно з її прозорої душі), вона особисто не знала. Могла тільки здогадуватися, хто це. Невже проста смертна, названа бабуся Мальви змогла сотворити таке? Навія навіть відчула повагу до старої. Хоч вона вміла тільки ненавидіти, та це не заважало їй поважати декого з тих, кого ненавиділа.
Так, вона щиро ненавидить усіх тих жінок, котрі якось пов’язані з Мором. Як він не розуміє, жодна з них не кохатиме його так, як вона? Як там каже брат Худіч: «Все має свою природу. І ненависть, і пам’ять, і страх…»
А любов? Це вже стосується серця. А коли воно порожнє?
